Ось даремно кажуть, що всі ранні шлюби приречені на розлучення. Мене звуть Катя, а мого чоловіка Андрій. Ми одружилися дуже рано, а наша дочка, Олена, з’явилася на світ, ледь мені виповнилося сімнадцять, чоловікові в той момент було вже вісімнадцять.
Так, перший час було складно відразу з дитинства перейти у доросле життя, але ми з Андрієм дуже любимо один одного, тому все виходило гладко і невимушено. Батьки, звичайно, дуже допомогли нам у всьому, за це величезне їм спасибі.
Олена росла здоровою і слухняною дівчинкою, тому проблем особливих з нею ми не відчували. Дочка радувала своїми успіхами і, коли їй було сім років, ми з легкістю зважилися на другу дитину. Самі тоді вже встали на ноги, довчилися, працювали на стабільних роботах, так би мовити, всі карти в руки.
Вдруге виношувала я вкрай складно. Постійно лежала на збереженні, а в тридцять тижнів у нашого майбутнього малюка на УЗД розгледіли негаразди зі здоров’ям. Не буду описувати детально, мені важко про це згадувати. Я плакала, але відмовлятись від дитини не збиралася, сподіваючись, що після появи на світ у малюка нічого не підтвердиться, але дива не сталося.
Мій хлопчик з’явився з серйозними негараздами, які були набагато складніше передбачуваних. Уся рідня, чоловік і увесь колектив спеціалістів доводили мені, що дитина не має шансів і просили написати відмову. Так і сталося. Ми відвідували сина два місяці, а потім його не стало.
Про спроби мати ще одну дитину ми більше не думали взагалі. Але величезне бажання виховати ще одну маленьку людину привело нас до думки про усиновлення. Правда, йшли ми до цього рішення ще шість з половиною років. Отримавши довгоочікуваний дозвіл, ми з Андрієм поспішили в дитячий будинок. Нам потрібен був неодмінно хлопчик, бажано того віку, який був би зараз у нашого сина, приблизно шість-сім років. Про це ми і повідомили директору дитбудинку, Георгію Костянтиновичу.
Замислившись, керівник дитячих доль підійшов до шафи з особистими справами вихованців і дістав одну із них. Серед офіційних паперів лежав пом’ятий листочок в клітинку, де невпевненим почерком першокласника було написано щось.
– Може бути Вас зацікавить ось ця вразлива натура? Не всі діти так сильно переживають самотність, а ось цей хлопчик дійсно не може тут …
Ми стали читати лист, адресований мамі: «Мама, мамочка, у мене вже немає більше сил чекати тебе. Я кожен день дивлюся у вікно і чекаю, коли ж ти прийдеш. Мені не потрібні ніякі іграшки, я хочу додому. Навіщо ти привела мене у світ, мама, якщо я тобі не потрібен? ».
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
