fbpx

– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалили чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку

Це була остання крапля, яка переповнила її чашу терпіння.

– Усе! Досить! Мамо, я так більше жити не можу! – заголосила Маргарита на кухні, і тільки потім Степан відчув запах горілої пластмаси.

Він кинувся на голос дружини і побачив, що на кухні знаходилося двоє – дружина, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і восьмидесятирічна теща, яка дивиться нерозуміючими очима на лементуючу доньку.

– Що знову трапилось? – спокійно запитав Степан, хоча він і сам вже зрозумів, що сталося.

– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалили чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.

Теща, почувши таке, подивилася на доньку дивними очима і мовчки пішла в свою кімнату.

– Ти це серйозно? – запитав Степан у дружини.

– Ще й як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на підвищених тонах. – Скільки можна це терпіти? У мене вже сили ніякої немає!

– Скільки потрібно терпіти, стільки і можна. Це ж твоя мама. – Степан акуратно взяв з рук дружини зіпсований чайник і посміхнувся – А за чайник не переживай, я тобі новий куплю.

– Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина. – Мені на роботі давно радять здати її в притулок для літніх. А я все тебе слухаю. Але тепер я буду діяти. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом з дітьми вирушимо на вулицю.

– Ну, спалить, то спалить… – Степан знизав плечима. – Значить, така у нас доля… Просто, потрібно нам тепер перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І будемо терпіти далі.

– Досить наді мною жартувати! – Дружина заткнула вуха руками. – Всі мене діймають. І мама, і ти… Я так більше не можу…

– А я і не діймаю. Вона твоя мама, і значить, ми зобов’язані дбати про неї. Погана пам’ять – це старече. Це не мине вже. До речі, і ми з тобою коли-небудь можемо занедужати.

– Ні, я терпіти таке не зобов’язана… – перебила його Маргарита. – Будинки для літніх людей для того і існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу жити спокійно. Розумієш ти це, чи ні? Я маю право пожити спокійно?

– Ні, – твердо сказав Степан.

– Що ні?

– Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою повинні пройти це випробування до кінця. Воно дано не просто так.

– Говори що хочеш, але цього разу я поступлю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма доступними засобами захищати своє вогнище. І я його буду захищати.

– А те, що вона твоя мама, тебе це вже не хвилює?

– Я буду провідувати її. Щомісяця. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею буде стежити кілька пар очей, її будуть годувати тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й спасибі нам скаже. Ось побачиш, скаже. Тут я на неї гарчу як поганка, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А моя витримка вже на межі. Усе! Досить вмовляти мене. Я не дитина.

– Добре, – раптом кивнув він.

– Нарешті, ти погодився, – зітхнула полегшено Маргарита. – Я прямо зараз піду за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки, і знаю, з чого треба починати…

– Добре… – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.

– Куди підеш? – не зрозуміла вона.

– Ще не знаю. Напевно, поки до брата. У нього якраз Танька поїхала до доньки в інше місто, допомагати з онукою.

– Стривай! До якого ще братова ти зібрався?

– До Володьки…

– Я зрозуміла, що до нього. З чого це ти до нього намилився? – Маргарита не розуміла, що задумав чоловік.

– Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я. – Спокійно сказав Степан. – Назавжди.

– Ти, що з глузду з’їхав? – Дружина стала повільно сідати на стілець. – Ти мене, кидаєш, чи що?

– Ні, я не тебе кидаю.

– А кого?

– Я кидаю незнайому мені досі жінку, що задумала кинути безпорадну матір, яка випадково опинилася в біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність вчинити так по відношенню до найріднішої людини… Ні… Пробачити це – вище моєї сили..

– Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля… Це втома… Це страх зійти з розуму…

– І знову – ні. – захитав головою. – Ти обманюєш сама себе. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш з власною матір’ю, значить, ти це коли-небудь зможеш зробити і зі мною, і навіть з будь-ким з наших дітей… Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше…

– Ти що говориш? – Маргарита раптом потемніла на обличчі. – Причому тут ти і наші діти?

– Притому. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і їдь на море. Я тобі слова не скажу. Я ж розумію, що сили у людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися. А людяність в людині – вона або є – або її немає. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так думаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній будуть бачити тільки літню бабусю, що несповна розуму… Моє серце вже зараз готове вистрибнути від сорому …

– І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. – Знову терпіти?

– Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чаю… Вона, здається, дуже хотіла чаю…

Автор: Rozpovidi Ansimova.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page