Коли я вийшла з машини і доріжкою пройшла до будиночку, то у мене просто опустилися руки. Ділянка заросла травою, виглядала неохайно. Всюди валялися якісь банки, пластикові ємності, дошки. У старій теплиці трава зростом, як я.
Я відчинила двері. Увійшла до хати і вжахнулася. Бруд, розкидані речі, неприємний запах.
“О Боже!” – я зазирнула у раковину, чорну від бруду. Там лежали тарілки, немиті ще з минулого року.
Я оглянула будинок повністю. За таких умов ночувати тут неможливо. Треба відмивати все. Від підлоги до стелі.
Я зібралася думками, взяла відро і пішла до криниці. Дорогою окинула поглядом сусідські доглянуті ділянки і трохи підбадьорилася. Поступово, потихеньку можна на своїй порядки навести.
Кидати дачу шкода, коли я була ще школяркою, батьки взяли цю ділянку. Подумати тільки, понад тридцять років минуло. Так, усі сусіди вже пенсіонери давно.
Відколи вийшла заіж, то на дачі майже не бувала. Мами дуже скоро після мого весілля і не стало, а потім вже батько займався дачею разом із другою дружиною. Але вже десять років, як батько знову овдовів. Але дачу не кидав, справно вирощував городину. З усім справлявся. Огірки, помідори, кабачки завжди мені привозив.
Я не лізла до батька, не прагнула стати господаркою дачі. Розуміла, що то йому віддушина. Та й характер батька не дозволив ним командувати. Він терпіти не міг, коли інші у його домі свої порядки встановлюють.
В останні роки погіршувалося здоров’я батька. Минулого літа йому ще вистачило сили посадити огірки, помідори, а от доглядати вже доводилося мені. Так я почала бувати на дачі, і вже тоді звернула увагу, які занехаяні і будинок, і ділянка. Траву батько, щоправда, скошував косаркою.
А цього року батько зовсім здав. Власної ділянки у нас із чоловіком не було. Влітку ми їздили до села, де жили свекри. Чоловік любив там відпочивати. Але їхати треба було майже сімдесят кілометрів.
А ця дача… Хоч я і не любила її в дитинстві, бо мама завше змушувала полоти, збирати ягоди, чистити їх. Тепер це моя дача. Усього п’ятнадцять хвилин на машині від міста трасою. Гарний, добротний будинок. Можна нічого не садити, якщо нема бажання, а просто приїжджати відпочивати.
Я раптом так надихнулася. Налила води у умивальник і взялася за роботу. Переодягнувшись, насамперед я пішла в теплицю і видерла всю траву. Добре хоч земля була м’якою, і трава видиралася без зусиль. Хоча вже майже середина червня, а я все-таки вирішила посадити огірки. Дістала пакетик насіння. “Не виростуть, то не виростуть”, – вирішила тоді я. Майже жодного досвіду у садівництві я не мала.
– Лілю, привіт, – почула я голос.
Це підійшов сусід дядько Микола. Я знала його з дитинства.
– Як тато?
Ми трохи поговорили, і дядько Микола пішов, передавши батькові привіт.
«Всього роки на три від батька молодший, а такий міцний», – подумалось тоді мені.
Я хотіла ще посадити кабачки та різну зелень, яку дуже люблю, але треба було скопати грядки. Вирішила, що завтра приїду сюди із чоловіком. А поки я пішла в будинок, дістала завбачливо взяті з собою великі пакети для сміття, одягла гумові рукавички і почала прибирати весь мотлох, який батько незрозуміло для чого зберігав. Пройшлась по ділянці і теж зібрала розкидані речі.
Наступного дня чоловік скопав дві грядки. У нього не було такого позитивного настрою, як у мене, але траву він таки скосив. Ділянка відразу почала виглядати охайнішою.
Літо видалося жарким, сухим. Доводилося їздити поливати грядки. Я іноді приїжджала на цілий день. Робочий графік дозволяв. Поступово я упорядковувала будинок. На кухні віддраїла липкий бруд, що роками там збирався. І продовжувала вивозити сміття мішками. На другому поверсі знайшла якісь ганчірки, старий одяг, який залишився ще від мами.
Дядько Микола щоразу підходив привітатись, питав про батька, передавав привіти.
– Там у мене за будинком грубка була, ви б перенесли в сарай, – попросив якось по телефону батько.
– Не бачила я ніякої грубки, тату.
– Як? Невелика така грубка. Надворі можна готувати.
– Кажу тобі, в очі не бачила жодної грубки.
– Невже вкрали?
– Запросто. Зимою тут хто завгодно може шастати.
– Ні, це Микола – сусід взяв.
– Та ну, тату. Ви стільки років у добрих стосунках. Як отак взяти у своїх?
– Та він такий. З половиною сусідів посварився, по кілька років не розмовляють. У мене якось вагонки кілька штук пропало, думаю, що він теж потягти.
Я була дуже здивована. Дядько Микола здавався дуже милим і привітним. Він навіть запропонував поливати мої грядки та теплицю з огірками.
– Я тут живу, мені не важко. Допоможу по-сусідськи.
Огірки вже зацвіли, та плодів не давали.
– Треба щоб бджоли туди залітали, – сказав дядько Микола.
– Це треба дверцята відкритими тримати? – засмутилася я. – А ночі вже прохолодні.
– Так я відкриватиму.
– Буду дуже вдячна вам.
– Та ну, Лілю, не варто. Я по-сусідськи.
У самого дядька Миколи огірки вже перли на повну силу. Він навіть віддав ціле відро мені. Надлишки урожаю є у садівників майже щороку, і люди тільки раді їх прилаштувати.
Але якось я помітила, що зникла плитка, яку я притулила до бочки з водою, щоб потім використати під час ремонту доріжки. Відразу згадалися слова батька про сусіда, але мені ніяк не хотілося думати про людину погано.
Дядько Микола справді виручав. Їздити на дачу щодня у мене не було можливості.
Якось я приїхала на ділянку рано-вранці. Дійшла до будинку і побачила дядька Миколу, який йшов її ділянкою і ніс на плечі дві довгі дошки. Побачивши мене, він зупинився і привітався. Відстань не дозволяла розглянути вираз його обличчя.
– Я дві дошки взяв.
Я стояла і не могла навіть дати жодної оцінки тому, що відбувається.
– Я дві дошки взяв, – сказав дядько Миколя голосніше, думаючи, що я не почула.
– Я зрозуміла, – сказала я.
– Теплицю я відкрив.
Я зовсім розгубилася. Не бігти ж відбирати ці нещасні дошки. Кілька разів дядько Микола підходив поговорити. Мені здалося, що він підлещується.
Батькові я не хотіла розповідати про цей випадок, але все ж таки не втрималася.
– У мене в теплиці довгі дошки лежали, він їх узяв.
– Та нащо йому? – Я ніяк не могла переварити те, що сталося.
– Та він все життя любив прибрати до рук все, що погано лежить.
На вихідних чоловік та син перенесли до сараю всі доки, які заготовили, щоб перестелити підлогу у коридорі.
З того дня дядько Микола більше не підходив привітатись і допомагати «по-сусідськи» перестав.
