— Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися. Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. Ну і навіщо мені такий?
У КОЖНОГО СВОЯ ДОЛЯ…
Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче. Пише газета Життя.
Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.
Приваблювали гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.
І ось, нарешті, Маріїн дворик. Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль. Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.
– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?
Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:
– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?
А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.
«Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися. Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки».
Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу». На ранок і «до побачення» не сказав.
А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».
Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.
«Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий».
«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в темній від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:
– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?
Та де там. Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є. Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була. І щоб років так на десять був молодший».
Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!