– Куди ти дінешся?, – казав він мені, – Вже сукенку купила, та палатка замовлена, мої всі прийдуть. Не грай кіна.
Він був певен того, що я все забуду, адже до того я ж йому пробачала і неуважність, і зверхність і те, що він міг при мені брати інших дівчат в танець.
От який я гарний, тому мовчи і милуйся мною – от що означала його поведінка, але де я тоді таке розуміла? Я дуже хотіла заміж і на все закривала очі. Але ж на таке вже не хотіла, бо інакше танець з іншою дівчиною, а інакше невірність.
Але тут вже мама вперлася:
– Я гостей напросила, вже все готово, а ти надумала отаке? Нічого не знаю, але ти маєш вийти за нього заміж і не стати приказкою на роки в селі!
Отак я й погодилася. Двадцять років з чоловіком минули так, як і починалися – без крихти поваги до мене, без співпереживання, без допомоги і підтримки.
Коли почали жінки їздити за кордон, то я була в першому ряду, бо не могла припинити такий шлюб через батьків, які не хотіли слави на село.
– Вже стільки років ти з ним прожила, то чого вже щось змінювати, – казала мені мама, – Він нагуляється і будеш мати на старості чоловіка.
І дуже я довго думала про те, що я ще й на старості не буду мати спокою, а маю Іванові догоджати. За які заслуги? За битий посуд, за недоспані ночі, за те, як він зі мною поводився перед дітьми?
Там, на чужині, я ще й зрозуміла інше – маєш копійку, то ти людина. За перший рік я заробила стільки, скільки Іван за три не заробляв. І ще й не віддавав мені всю зарплату, а урізав крихти на продукти. Бо я така нетямуща, що мені гроші не можна довіряти. То його мати так навчила, що мені гроші давати не треба, бо я не вмію з ними з розумом розпорядитися. Ні, тепер я розумію, що вона була права, бо жінка з добрим розумом обійшла б її синочка десятою дорогою.
Купила я дітям по квартирі і подала документи на розірвання шлюбу.
Мама й тато мені не змогли такого пробачити, а Іван сказав, щоб я на його хату не розраховувала. Я тільки зареготала, бо у мене вже були гроші на свою власну квартиру, яка була вдвічі більшою за ту хрущовку, якою так пишалися його батьки:
– Іван має місто, ми за ним квартиру даємо.
Дуже мені та хрущовка дорого обійшлася, я її зрошувала сльозами і вимивала своєю гідністю, замість шмати.
Хто б міг мені тоді пояснити, що можуть боліти руки від утоми, але душа твоя наповниться гордістю за себе? Ніхто мені такого не говорив. Ніхто.
Свої шістдесят я справила в Україні, запросила родину, дітей, Івана не кликала. Привела своїх батьків в мою нову квартиру і до них нарешті дійшло, що у мене є свій куточок, на який я заробила. Вони були дуже вражені, думаю, щось і у них в голові перекрутилося, але вони мені нічого не говорили, що я правильно вчинила. Мама все ще бідкалася, що я старість зустріну сама.
– Мамо, я маю старість зустріти обслуговуючи Івана чи якісь інші штани? Тоді моя старість не буде важкою? Вам аж так легко тепер батька обходжувати?
– Та ми роки прожили, – каже вона, – Та то так треба.
І не вирвалася вона з того замкненого кола і іншому не дасть вирватися. От звідки беруться традиції, хіба не таким макаром?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
