– Не плач, Віро, – казала мені мама, – То добре як діти народжуються, лиш б були здорові!
А я не могла проковтнути те, що мою доньку посунуто, бо інша дівчина мала матір, яка не посоромилася прийти до того сільського стрибунця та сказати, що з ним зробить, коли він не одружиться.
А я з якимись своїми принципами не захотіла аби мою доньку брали заміж не через кохання та повагу!
Моя Надійка не дарма так називалася, бо була моєю надією на краще життя в іншій людині. Мій чоловік рано пішов з життя і я хоч і була молодою, але не хотіла більше виходити заміж. Ми були собі утрьох, мама моя Любов, я – Віра і донечка Надійка.
Ми завжди відзначали це вересневе свято і моя мама наймала Службу Божу, щоб молилися за нас перед Богом, випрошували у нього щастя бодай для Надійки.
Моя донька росла в любові і повазі. Ми ніколи одна перед одною не брехали, тому дитина виросла з думкою, що й люди говорять лише правду.
І ось вона вже дівчина, а душа ще дитина. Треба ж було підвернутися саме Петрові! Саме тому улесливому та безпринципному типові, який вже добру славу мав перед дівчатами, що вони його цуралися. А моя дитина вуха розвісила!
Петро добився чого хотів і забув, а Надійка й не зрозуміла, що сталося, а потім вже й пізно – ми поїхали до лікаря і та сказала, що пора визначатися з іменем для дівчинки.
Що я пережила – нехай ніхто того не знає! Моя душа й досі кипить, що брудними руками залізли в душу до моєї дитини і просто викинули, зламали й викинули!
Моя мама порадила мені піти до Петрових батьків аби в дитини був законний тато. Але він був мені таким осоружним, що я не могла на нього дивитися, а що вже казати аби називати його зятем?
Моя дитина має мати коханого чоловіка, що її леліятиме та берегтиме, а не такого, що ноги витиратиме!
А поки я отак вагалася та переживала, виявилося, що наш стрибунець поскакав на чуже село і там теж відзначився. Але батьки тієї дівчини вирішили, що так з ними не буде просто і прийшли до Петрових батьків все виясняти.
Суперприз дістався їм!
І ось я просто в розпачі, бо не знаю чи я вірно вчинила не давши доньці вийти за нього заміж. Може, вона його кохає!
Я в таких думках тяжких, а мама моя й каже:
– Віро, думаю, що найкращим іменем буде Софійка і вона нас усіх поєднає в щасливу родину.
Так і сталося – ми охрестили Софійку і почали вчитися жити в чотирьох. Моя дитина поїхала на заробітки і згодом знайшла собі чоловіка, який вже мав власну квартиру в місті, а заробляв на ремонт.
– Тепер моє життя абсолютно повне, – сміявся Михайло, коли привів до хати Надійку й Софійку.
Мені було легше, бо я не хотіла аби Петро й дивився на нашу донечку, хай просто зникне з нашого життя – і на тому дякую!
Хоч діти й далеко, але моє серце спокійне, бо я бачу Надійчині очі, коли вони приїжджають до нас, а ще донька жодного разу не пропустила нашого свята, навіть тоді, коли була при надії ще однією донечкою.
Тепер бабуся сушить голову, як назвати ще одну онучку, а я дякую Богу, що так все повернув. Бо тепер я бачу добре, що Петро зі своєю жінкою не живе, а й далі бавиться в холостяка. То та жінка за всім мусить доглянути в хаті та ще й докори від свекрухи чути, мовляв, сама напросилася, то й терпи. Так, ніби вона одна в тому винна, а не їхній синочок.
Як подумаю, що таке б казали моїй дитині, то я не знаю, що б зробила. Але вони й до цих пір не визнають, що наша Софійка – їхня кровинка. От що з такими людьми робити?
Фото Ярослава Романюка.
