– Все сидить чекає. – Неголосно сказала Галя, поставивши відра на землю.
– А хто це?,- Запитала Поліна. (Вона тільки тиждень тому влаштувалася в цей пансіонат прибиральницею).
– А це наша Тетяна Іванівна. Живе у нас другий рік. Ні з ким не спілкується, все мовчки. Вона сина чекає, він їй пообіцяв, що повернеться за нею, ось вона і сподівається. Не розуміє, що якщо привезли сюди – значить не потрібна. Скільки я таких набачився за 7 років, що тут працюю. Хтось звикає, а хтось до самого свого кінця, чекає. Шкода їх до сліз, але що поробиш. Вона зітхнула і скомандувала:
– Заговорилися ми з тобою, а нам ще актовий зал мити. Бери відра і пішли.
Поліна поспішала додому. Треба було ще сина з садка забрати, як почула, що її кличуть.
– Дівчино, ви в місто їдете? – запитала її Тетяна Іванівна.
– Так , – здивовано відповіла вона.
– Ви не могли б лист за адресою відвести?
– Добре, у мене якраз завтра вихідний,- кивнула Поліна.
– Тільки обов’язково, не забудьте, – попросила жінка.
Звіряючись з адресою на конверті Поліна піднялася на другий поверх. А ось і номер потрібної квартири. Вона подзвонила, потім постукала, за дверима було тихо.
– Ну чого дзвонити? Немає там нікого, -визирнула сусідка.
– Шкода. А де господарі? Я їм лист привезла, – засмутилася Поліна.
– А від кого лист? – Цікава сусідка вийшла на майданчик.
– Так від Тетяни Іванівни. Вона в нашому пансіонаті живе, а лист напевно синові написала. Ви не зможете передати, коли господарі повернутися? (Попросила Поліна)
– Ану заходь до мене. Я все тобі розповім, – потягнула сусідка її за руку.
Привела її на кухню, налила чаю.
– Ну як там наша принцеса? Чим займається? – Запитала вона.
Поліна все докладно розповіла, що сидить і сина чекає.
– Ось воно як. Так не син її туди здав а чоловік її молодий. А сина вона виставила за двері 3 роки тому. Євгеній завжди проти був її шлюбу. Не подобався йому вітчим. Просив матір, благав не робити необдуманих кроків, але вона ж жінка вперта, вийду і все, а якщо не подобається збирайся йди. Ну він і пішов. Зібрав речі і поїхав. Я якось у неї поцікавилася куди він подався, а вона плечима знизала, – не знаю і знати не хочу.
А чоловік то її молодий, від сина на кілька років старшим був. Швидко її в оборот взяв, адже від чоловіка покійного їй багато чого залишилося. Любив він Тетяну дуже. Вона ж і не працювала ніколи, а він десь в міськраді на посаді був. Коштовності дарував, дачу купив, відбудував там все, машина до того ж у неї своя була.
Так цей чоловічок і постарався, генеральну довіреність упросив її написати. Чула я якось як він її будиночком біля моря спокушав, а вона прости господи, зовсім під старість розум утратив. Бігала тут як молодиця, все на підборах, спідниці коротше, губи яскравіше, але не допомогло їй це.
Сплавив її чоловік в пансіонат, а сам майже відразу квартиру продав і з’їхав звідси. Останній раз я його з дівчиною молодою бачила. А ти кажеш чекає? Даремно, так їй і передавай. Немає у неї нічого і повертатися нікуди.
Шкода телефону Євгенія не знаю, а то б подзвонила. Думаю любить він її, адже матір рідна, хоча хто його знає, може і образу затаїв.
Поліна їхала на роботу і вся мов на голках. Ну як такі новини передати? Жінка у віці, не дай Боже що трапиться, але ж треба було лист назад віддати.
Коли Поліна підійшла до лавки, де завжди Тетяна сиділа, то побачила таку картину. Молодик обіймав жінку за плечі.
– Не плач мамо, все добре буде, я тебе до себе заберу. У мене знаєш який будинок! Правда невеликий, але всім місця вистачить, і з Ольгою тебе познайомлю, вона хороша, рада тобі буде. До того ж ти скоро бабусею будеш, – говорив він.
– Прости, прости мене синок шепотіла Тетяна.
Поліна тихенько відійшла. От і добре, от і чудово. Який син у неї молодець, напевно дізнався щойно, а то б раніше забрав, так думала Поліна згадуючи вираз обличчя сина, коли він сидів поруч з мамою.
Лист вона спробувала повернути, але щаслива Тетяна шепнула їй:
– Спали, воно мені без потреби.
І дивлячись услід машині, в якій їхала Тетяна з сином, Поліна мимоволі подумала, що правду люди кажуть. Чоловіків може бути багато, а діти все одно рідніше і ближче, правда бувають винятки, але все ж.
А Тетяні пощастило, син у неї справжній, люблячий, який пробачив і до себе забрав. Всім би таких синів!
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
