Ми з Ларисою не були друзями, але доля звела нас на заробітках за кордоном. Спочатку ми працювали в Польщі на фермі. Скажу вам чесно, поляки платять дуже мало, порівняно з іншими країнами, тому ми довго там не затрималися.
Саме завдяки Ларисі нам вдалося домовитися з цим поляком, що він домовиться нам за добру роботу в Німеччині з усіма документами. За це ми майже пів року працювали за їжу, але він дотримав слова і ось уже ми в Німеччині.
Лариса з самого початку нам розповідала, що хоче вийти заміж за іноземця і залишитися жити в Європі.
– Чи ви не бачите, як ми убого живемо? Тільки переїдь через кордон і одразу видно, що ми в Україні – хащі, дороги з ямами, будинки облуплені. Всюди сірість. Чоловіки наші виховані аби їм в усьому догоджувати. Жінок мають за безкоштовну прислугу. Перспектив ніяких.
Лариса була гарною молодою жінкою і працьовитою. Вона чітко знала з ким не варто водитися. Як от з нашими чоловіками-заробітчанами, які вже мають родини в Україні.
І ось в Німеччині вона придивлялася до потенційних кавалерів.
– Наш фермер непоганий варіант, але думаю, що я вартую кращого.
Фермер Ганс до неї придивлявся й сам, але поки ніяких кроків не робив.
Далі я вже знаю лиш кінець історії, бо поїхала додому швидше за Ларису – вона таки вийшла за нього заміж.
Звичайно, що ми всі заздрили їй, бо, як то кажуть, з грязі в князі. Я поїхала знову до Лариси працювати, але не могла довго там бути, бо вона геть зіпсувалася – стала пихато походжати та нами помикати, ніби сама недавно не була на нашому місці.
Далі від знайомих я почула, що Лариса має дитинку і, що Ганс дуже щасливим ходить по фермі. Бог в поміч, як то кажуть.
Ще хочу додати, що ми жили в одному районі і мали спільних знайомих, як от перевізники чи дівчата, що в неї ще працювали.
І ось одна розказує, що взяла Лариса дитину та приїхала в Україну, а вертатися й не планує!
Почала розказувати, що Лариса спочатку дуже з себе ставила, що тепер фрау, але далі виявилося, що її чоловік нічого окрім своєї ферми в житті й не бачить. Як поїдуть десь у відпустку, то на кілька днів максимум, бо треба все припильнувати та проконтролювати на фермі, бо всюди має бути порядок.
І от Лариса серед корів та овець просто почала зриватися на працівниках, особливо, українцях, бо вони не дуже поважно до неї ставилися.
Її трохи попустило, коли з’явилася дитина, але вже на чоловіка вона перестала звертати увагу, вона його не розуміла, ні його інтересів, ні цілей в житті. Хоч вона тепер мала дорогу машину, але куди себе з нею везти – не знала.
Тому одного дня вона сказала, що їде в Україну.
– Та й поїхала, а ми працюємо, – розповідає та жінка, – Минув вже й місяць і почав вже Ганс турбуватися, що таке, чого жінка не їде додому, вже нас випитує, чи ніхто не знає, де живе Лариса в Україні. Довго він отак метушився, а потім щось притих. Ми вже між собою говоримо, чи з нею чого не сталося, як наша Леся нам все пояснила – Лариса приїхала додому і чи не одразу закрутила шури-мури з однокласником. І кажуть, що вертатися не планує.
Отака історія про те, що мрії здійснюються, але що потім з ними робити – от питання. Я чула, що Лариса навіть тепер не їхала в Німеччину, коли у нас все погано і ще й світла нема. Видно, не так вже й добре мати чоловіка-іноземця, бо які б вони не були хороші, але чи зрозуміють наш характер та цінності в житті. Чи ви іншої думки?
Фото Ярослава Романюка.
