Зустріла я Людмилу випадково на вулиці, сто років не бачила, бо хіба з якоїсь зустрічі однокласників років п’ятнадцять назад. Я з нею не близька була. Тому подумала, що обійдемося звичними загальними фразами, але вона запросила мене в гості. Я подумала, що це знову ж про людське око і погодилася. Надходить неділя і вона мені зранку пише, що чи я не забула.
– Привіт. Нагадую, що тебе чекаю і без запізнень, бо я таке не люблю.
О, Господи! Я ж і близько не планувала до неї йти, планувала посидіти вдома перед якимось серіалом, а прийдеться пхатися в інший кінець міста. Але сама ж винна, думаю, людина готувалася, а я отак її підведу.
Вдяглася нашвидкуруч та купила рулетик до чаю і поїхала.
Людмила зустріла мене радісно і розпочала з екскурсії по хаті. Будинок й справді був гарним та багато оздобленим.
– Ось, двадцять років на заробітках, але як бачиш, тепер я пані, хоч двадцять років працювала служницею. Так тобі скажу, що такої люстри в моїх газдів і близько не було, а ось такого паркету їм не бачити ще років сто. Ти подивися на мою ванну! Кожна плитка коштує сто євро!
Я аж обімліла скільки тут грошей просто замуровано!
– Та ти що, – щиро кажу я, – мені б хоч по дві плитки в місяць платили, а ти стільки грошей отак тримаєш.
– Найкращий сейф, – сміється Людмила.
Далі пішли оглядини гардеробу і я вже чую, що в животі у мене підступно бурчить, адже я не обідала, бо дуже спішила. Але моя знайома чи не чула того буркоту чи не хотіла чути, бо повела мене ще до сімейного дерева.
– Ось мій Антон з родиною, я їм квартиру купила і ремонт зробила. А що вони мені дали? Онуків і за то дякую. Це молодша теж в квартирі на мої гроші, а ще я їй дотепер мушу допомагати, бо в її роботі тільки назва гарна, але не зарплатня. Але ж то мої діти – для них нічого не шкода.
Далі був чоловік її біля машини, яку він ніжно гладив за крило.
– Ще цій дитині мусила ляльку купити аби не так відчувати свою низьку самооцінку, – кажу Людмила і видно, що й це її тішить.
Нарешті сіли ми за стіл, але з пригощань був лише мій рулетик та чай, який заварила гостинна господиня, помішуючи наманікюрненими пальчиками ложку.
Я кліпала очима, які вишукували ще якісь пригощання, бо живіт мій таки бурчав на весь голос і перебивав голос господині, який продовжував розповідати, яка вона благодійниця для своєї родини. Геть як в тому дитячому віршику: цьому дала, бо дрова носив, цьому дала, бо кашку варив…
Їхала додому і не розуміла для чого мене було так нав’язливо запрошувати в гості? Ми ж, навіть, не добрі знайомі. Так, хата гарна і багато обставлена, але видно, що там не бігають онуки та не залишають своїх іграшок, не дряпають стіну олівцем і не просять завести пса.
Така вітрина як в дорогому магазині, в який боїшся зайти через ціни. Але, може, я так це сприймаю, бо заздрю цьому багатству? Може й так, але мій диван мені миліший за її .
Фото Ярослава Романюка.
