Я стала як привид замку – знають, що я є, але діла до мене немає, головне, щоб функції свої виконувала. Мої слова не чують. У будь-яких діалогах – звичайна бесіда по душах, батьківські настанови, сімейні питання, обговорення різноманітних моментів – мені навіть мяу у відповідь не говорять, демонстративно ігнорують.
Чоловік мовчить, втупившись в телефон. Навіть смикаючи його, чую щось схоже: «Ну я не знаю, ти ж краще знаєш…». Типу відзначився, щоб відстали.
Старша донька йде наперекір проханням/обов’язкам своїм (у неї своя кімната – це її територія відповідальності). У кімнаті безлад, вона цвіль розводить і мошок, ховаючи їжу. Потім ображається, що я не дозволяю її подрузі з класу прийти в гості. Ну реально сором! Ні, я не за санітарну чистоту, але просто речі в шафу прибрати, щоб не валялися огризки, фантики, можна ж?
У підсумку за це отримую я від своєї мами, що приїжджає в гості, безпосередньо при донці. Іноді виникає відчуття, що їй подобається, коли мене сварять за її косяки і вона свідомо створює такі ситуації, знаючи результат.
При цьому я не мимрю, а з характером, з адекватним підходом, розважлива. І з чоловіком веду себе гідно, і з дитиною теж все з повагою, з кордонами, без “гострих словечок” а-ля – «ти такий-сякий, руки не з того місця» чи щось у тому ж напрямку. Я стежу за собою і далеко достатньо приваблива, не хатня служка в бігуді, активна по життю, є свої інтереси і захоплення, бідолашку не вдаю із себе.
Але те, що відбувається, мене дуже засмучує. Людині одній ніяк, а бути ніким для своїх – ще складніше!Розмови на тему моїх емоцій приймають як звинувачення, хоча я дуже акуратна в виразах і без провокації… Що це взагалі твориться? Як змінити ситуацію, якщо ні з ким її навіть обговорити?
Фото ілюстративне.
