Рідні з’їхалось на мій ювілей дуже багато, навіть ті, кого не запрошувала приїхали. Подарунків навезли стільки, що я не знала, куди в своїй квартирі усе те ставити, а в мене цілих три кімнати. Сиділи, гомоніли, підняли кілька тостів, аж тут Оля, донька мого брата, взяла слово. Говорить, а я прямо бачу, як Настя фарбою набирається. Не дала Оля і договорити, таке зчинилось, що й про свято усі забули.
Ми з чоловіком більше п’ятидесяти років у парі. Живемо гарно, виростили доньку. Вона у нас такою розумною була, нахвалитись не могли нею і в інституті де працювала і тут серед знайомих. Стільки у неї друзів було, а наречени з-за кордону. Такий хлопець толковий, ми вже й сукню придбали і день весілля було призначено.
Та не судилось. Полинула наша пташечка єдину у тій сукні своїй ошатній на небеса. Залишились ми з моїм Миколою удвох життя микати.
П’ять років минуло, а відчуття таке, що сталось усе сьогодні. Важко, дуже важко. Ото, якби не рідня наша, не знаю, чи й пережили б.
До мене часто донька сестри моєї Оля приїздила із дітками. Троє у неї їх, то як приїдуть, як защебече, заспіває наша квартира. Ми з чоловіком трішки і відійдем від свого. Місяць вони побудуть, а там і Настя, племінниця мого чоловіка навідується. От так і не дали нам дівчата услід за донькою на той світ піти.
А ми ще й працюємо не дивлячись на вік свій поважний. А що, вдома сидіти? Та й руки робочі скрізь потрібні, от ми і “бігаємо”. А зароблене є на кого витрачати, он скільки онучатих племінників. Тільки встигай згадувати у кого в цьому місяці день народження.
От так усіх я й запросила на свої 70. Наїхало гостей, що нема де в квартирі і стати. а подарунків навезли, а яких хороших.
Так нам тепло на душі із чоловіком, що за нас не забули, що туляться до нас усі, що люблять і шанують. До столу сіли, так весело, такі тости гарні. Ну перший, други, третій. Аж тут Оля – племінниця моя встала і слово узяла.
Дуже дякувала за те, що я є у житті в неї. Мами ж у неї не стало, то я їй її замінила. Я сиджу, реву, аж тут погляд упав на Настю, доньку брата чоловіка. Думала, може зле їй, бо вже дуже вона в обличчі змінилась. Аж п’ятнами кинуло.
А вона як підскочить, та як загорланить:
— Досить уже мед у вуха лити. “Маму замінила” усі знають, чого ти тітоньку і дядька так часто навідуєш. Чули які ти плани на їхні квартири наскладала. Не соромно так себе поводити.
Тиша запала, але на мить лиш. далі підскочили усі із місць своїх і таке зчинилось. Кожен доводив, що саме він нам рідніший, а інший лиш за квартири наші думає. Чула, як говорили і те, що не дадуть ні сантиметра і захистять нас усі від усіх.
Я встала і попросила усіх піти. Мене мало хто почув, то довелось чоловіку голосно так сказати. Врапт кожен присмирнів, прямо янголи усі. Виходити не хотіли. Кожен вибачався і казав, що просто мусив на наш захист стати, бо такого лицемірства бачити і чути не могли.
Усі розійшлись, а ми із чоловіком мало до стаціонару після того свята обоє не потрапили. Так от воно що? Квартири наші дві, от що їх усіх цікавить…
Не знаю, як тепер і бути. Ми одинокі люди і на старість таки повинні мати на когось надію. Але на кого? Те що ми побачили, те що почули. Нікого із них після такого і бачити немає бажання.
А як бути тепер?
Жанна К.
24,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
