fbpx
Історії з життя
Розійшлися одразу після весілля двоюрідної сестри, в котрої Уляна була за старшу дружку. На рівному місці, як то кажуть, Василь приревнував кохану до дружби Мирона.

«Як ми любились та й розійшлися. Тепер навіки зійшлися знов», — слова цієї пісні довелося приміряти на себе Уляні та Василеві.

Любилися-кохалися вони колись, долі свої поєднати мріяли, поки не пробігла між ними чорна кішка. Сталося це після весілля двоюрідної сестри Уляни, в котрої та була за старшу дружку. На рівному місці, як то кажуть, Василь приревнував кохану до дружби Мирона. Але ж не було Уляниної вини в тому, що, за весільним звичаєм, дружба сидів поруч із дружкою, запрошував її до танцю. Не могла ж вона сказати Миронові: «Не підходь до мене, бо в мене є хлопець — майже жених». А в того «майже жениха» безпідставні звинувачення взяли перевагу над любов’ю — і розлучилися закохані, пише “Вільне життя“.

Їм, двадцятирічним, на порі було створити сім’ю, діточок народити. Але гаряча й нетерпляча молодість часто здатна на такі необдумані вчинки, про які потім доводиться жалкувати навіть усе життя.

Минали роки. Ніхто не пропонував Уляні руку й серце. Траплялися хлопці, але то все так, без серйозних намірів, тож до весілля не доходило. А ось чому Василь не знаходив собі пари — загадка. Чи не стрічав більше такої, як Уляна, чи були на те якісь інші причини. Так обоє дохолостякувалися, аж поки не виповнилося їм по сорок років. Задумався тоді Василь, що так і до сивої бороди недалеко і… посватав Уляну.

Жили вони щасливо, впиваючись нерозтраченою (і водночас втраченою роками) любов’ю. Уляна не раз ловила себе на думці, що якби вони тоді побралися, то хтозна, чи була б вона такою щасливою. Василь, окрім своїх обов’язків, виконував іще й жінчину хатню роботу, лагідно Уляну Ласочкою називав. Дітей вони вже не нажили, тож любов свою порівну ділили на двох. Не раз, бувало, Уляна казала:

— Чудний ти, Василю, був тоді в молодості. Через твої ревнощі я мало в дівках не залишилася до кінця віку. А найгірше те, що материнського щастя не пізнала.

— Ну не сердься, Ласочко, — пригортав до серця дружину. — Що було — те було. Назад уже не вернути наші літа, то навіщо тепер собі й мені душу ятрити? Зізнайся: а тепер хіба ти не щаслива зі мною?

Але того щастя доля відміряла Уляні не мало-не багато — всього лише двадцять вісім весен. Захворіла жінка невилікoвнoю недугoю і миттєво станула, як свічечка, в неповних шістдесят вісім. Як же побивався Василь за своєю дружиною — словами не передати. Схуд, змарнів, майже щодня ходив на мoгилу й довго вдивлявся в портрет, із якого з-поміж вінків усміхалася його Ласочка.

На сороковий день зійшлися родичі та сусіди до церкви на пoминальну молитву за Уляною. Очікували Василя, але його все не було й не було, тож вирішили розпочинати без нього. Аж тут убігла захекана й стривожена племінниця і ще з порога крикнула на всю церкву: «Вуйка Василя не стало!»

…Вони прожили відміряний їм Господом вік щасливо. А після відходу Уляни Василь не хотів коротати на самоті свої дні-вдівці. І тоді, коли душа любої дружиноньки Ласочки покидала землю, його душа поспішила їй навздогін.

Мирослава СЕРЕДЮК