А от його Сашуня – це просто вищий щабель розвитку. І слова розумні знає, і в статусах пише розумні вислови, кухня у неї мов на виставку чистенька, а пахне від неї всілякими модними парфумами, а сама вона вже пів світу об’їздила.
Як з такою лялечкою конкурувати?
От і я не стала – зібрала його всі речі, зробила генеральне прибирання в хаті та заспокоїлася. А що – я ж нудна.
Думати про те, чому я таке заслужила, не дуже й було часу, бо в малого, як не зубки випадають, то до логопеда треба бігти. А там на гурток, а там в садок, далі в школу…
За тою біганиною якось помітила, що я вже й менше на кухні пропадаю, бо син їсть дуже прості страви, а на супи з борщами й дивитися не хоче.
Спечемо собі піцу – і радості купа, і смачно.
Виявилося, що й прибирати мені треба менше, бо ж менше ношуся з сумками, менше прати, менше догоджати.
Одні плюси.
Дійшло до того, що я й час на подруг можу викроїти.
А ще краще – що з дитиною більше часу разом проводимо та пізнаємо один одного.
А тоді я тремтіла аби робити все можливе і неможливе, лиш би догодити Роману, втримати його кулінарними шедеврами та ідеальною чистотою. Приходила з роботи та забирала дитину з садка, а там мультики включила та до варіння.
Далі зустріти чоловіка біля дверей, взяти речі, вислухати, що там на роботі, які проблеми і погані колеги та директор, що не помічає його здобутків.
Потім чоловік висловлював претензії, що іграшки розкидані, дитина невихована і йшов до інтернету чи телевізору.
Я намагалася все швиденько виправити, аби він ще більше не обурювався.
Пам’ятаю, що ще тоді йому висловила свій найбільший аргумент:
– Вона тобі такі борщі не варитиме!
– Яка ж ти … приземлена… В ресторанах ще кращі подають.
Отак і пішов.
А тепер мені нема за ким отак запопадати, є я і моя дитина – ми цілий світ.
Спочатку чоловік не дуже до дитини приходив, міг раз в місяць забрати з садочка і піти десь на морозиво, але завжди зі своєю новою жінкою.
Я питала сина як вони проводять час з татом, то він розповідав, що його нова жінка, Саша, завжди з ними йде в кіно чи погуляти, але ні разу не назвала сина на ім’я, а й якихось потуг потоваришувати не має.
– Вони мене лишають в дитячій кімнаті, а потім йдуть по своїх справах, – розповідає син.
Аж ось чоловік прийшов якось вечором та просить у нас перебути деякий час. Назарчик, звичайно, зрадів, але я на той час вже мала хлопця. Тому мені такий варіант не дуже підходив.
– Не минуло й трьох років…, – кажу, – В мене своє життя, тому ти тут чужий. Якщо хочеш десь пожити, то кажуть високоосвічені люди, що є таке місце, як готель.
– Чого ти отак?
– Не отак, а так, як того вимагає ситуація. Ти батько мого сина і на цьому все. Я тбі вже давно не безкоштовна їдальня з тарганами.
– Я ніколи такого не казав, – почав він виправдовуватися.
– Такими словами може й не казав, але казав ще гіршими. Тому не надійся.
І поплівся Роман геть. Звичайно, що мені на душі стало спочатку дуже радісно, бо ж таки викинула вона його геть.
А з іншого боку, він мене, таку домашню та догідливу, проміняв на жінку, яка з ним отак поводиться і ще й як вихваляв. То хто чийого мізинця вартий чи не вартий – от, що мене хвилює.
Фото Ярослава Романюка.
