Я живу в обласному центрі, а мій чоловік з невеликого гірського села. Ми познайомилися на роботі, мені вже було тридцять чотири, коли ми почали зустрічатися.
Михайло на три роки від мене старший, додому мене не возив. А сказав, що батьки проти міської невістки, мовляв, там такі дивні звичаї, що як не подобається, то й не хочуть у себе на порозі бачити.
Я здивувалася. Але раз такі звичаї. То що поробиш, адже мені не з ними жити, а з Михайлом і ми жили доволі добре. Правда, все на орендованих квартирах, бо своєї я не мала, як і Михайло. Пробували ми складати на власну, але то як не криза, то долар підскочив, то дитина у нас з’явилася і вже я не працюю і пів доходу в родині нема.
І отак ми жили і вже я собі думала, що пора налагоджувати стосунки з його батьками, адже син у нас був кволеньким, потребував свіжого повітря.
– Давай поїдемо до твоїх батьків, – кажу я чоловікові, – Думаю, вони мають зрадіти онукові.
– Та не думаю, ти мого тата не знаєш, – каже чоловік.
– То взнаю і зроблю висновки. Що ми втрачаємо?
Чоловік мене відговорював, але я наполягла. Приїхали ми до них і мені аж дух перехопило – краса навколо, все зелено, хата з дерева, але добротна, кури, пес і далі стайня з коровою. Я вже собі місце для гамака пришукую, як тут мати з батьком на порозі і з вигляду геть не про мій відпочинок думають.
– А ти чого приперся, – каже батько Михайлу, – Щось тебе не дуже було видно, як ми твою доньку самі ростили, а ти тут-як-тут. У нас лиш одна онука, а ти тепер розвертайся і їдь геть.
Я втратила дар мови, бо мало того, що я ні сном, ні духом про якусь дитину у Михайла, але ж як нас з малою дитиною розвертати назад в таку жарку погоду? Це по-людськи?
Михайло мене за руку і в місто, але я не могла ніяк заспокоїтися. Бо після прохолоди гір паритися в панельному будинку зовсім не хотілося.
Я дізналася, що Михайло справді зустрічався з дівчинкою після школи і втік, коли та сказала, що при надії і так в село й не вертався.
– Я не хотів женитися, думав вона якось сама все зробить…
А його батьки від онуки не відмовилися і синові переказали, що хочуть аби він вчинив по-чоловічому – женився. Проте, той жив у місті, але не женився ні на кому. Доки не зустрів мене.
Вони також сказали, що все своє майно відписали тій онуці, тобто, моя дитина не може ні на що претендувати. Але далі ще гірше!
Через кілька років ми дізналися, що свекри купили для цієї онуки квартиру в місті, бо свекор їздив на вахти і так заробляв гроші, а потім вирішив таки купити квартиру.
Тобто, ми на орендованих квартирах живемо, нічого не можемо власне придбати, а тут просто як з яйця-райця: і тобі квартира, і тобі хата в селі, і тобі любов та ласка.
Я не розумію, до чого тут ми з моїм сином, адже він так само онук в свекрів, чому він має жити в панельці, а ця панянка в новому будинку? Якщо вони мають око на сина, то ми тут до чого? Я особисто тут до чого, адже зустріла його вже дорослим чоловіком? Я вважаю такий розподіл несправедливим щодо мене з сином і свекри мають одуматися та дати щось і моїй дитині! Хіба не так і я не маю права на майно?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
