У Ірини, сестри Вані, залишився маленький син. І всі родичі, які зібралися в цей день попрощатися з Іриною, якось відразу переклали всю відповідальність на молодшого брата Іри. Хто ж, як не рідний дядько повинен подбати про хлопчика? Тому це питання не обговорювалося, а малося на увазі, що це і є єдино правильне рішення.
Віка все розуміла, та й проти вона особливо не була, але було одне “але”. Вона ніколи не хотіла дітей. Ні своїх, ні тим більше чужих. Це її рішення було прийняте дуже давно. Вона чесно в цьому зізналася Івану перед весіллям, а він поставився до цього якось легковажно. Та й хто замислюється про дітей в двадцять з невеликим. Ні і ні, будемо жити для себе, так вони вирішили десять років тому.
І ось зараз їй треба було прийняти абсолютно чужу дитину. Виходу не було. Віддати в сиротинець племінника Ваня ніколи не дозволить, та Віка і не зважилася б завести таку розмову.
Вона знала, що ніколи не полюбить цю дитину і тим більше не зможе замінити йому маму. Хлопчик був не по роках дорослим і тямущим і Віка вирішила сказати йому все на чистоту.
– Вова, ти де більше хочеш жити у нас чи в дитячому будинку?
– Я хочу жити вдома, сам.
– Але вдома тобі жити не дозволять. Тобі ж всього сім років. Тому ти повинен вибрати.
– Тоді у дяді Вані.
– Добре, ти поїдеш з нами, але я повинна сказати тобі одну річ. Я не зможу стати тобі мамою і не зможу тебе любити, але я буду про тебе піклується і ти не повинен ображатися. Адже у нас тобі все одно буде краще, ніж в дитячому будинку.
І ось частково формальності були залагоджені і вони нарешті змогли повернутися додому.
Віка, вважаючи, що після тієї розмови вона вже не повинна буде грати перед хлопчиком турботливу тітку, а спокійнісінько може бути самою собою. Нагодувати, обіпрати і допомогти з уроками це їй не важко, ну, а віддавати свої душевні сили – це вже вибачте.
А маленький Вовка тепер ні на хвилину не забував, що він нелюбимий і щоб його не віддали в дитячий будинок, повинен добре поводитися.
І ось вони вдома. Вові було вирішено віддати найменшу кімнату. Але спочатку там було потрібно все переобладнати для хлопчика. Вибір шпалер, меблів, декор – це було те, що Віка обожнювала. Вона з ентузіазмом кинулася в процес облаштування дитячої. Вовці дозволили вибрати шпалери, а все інше підбирала сама Віка. Коштів Віка не шкодувала, вона ж не була жадібною, вона просто не любила дітей, тому кімнатка вийшла на диво красивою.
Вовка був щасливий! Шкода тільки мама не бачить яка у нього тепер кімната. Ех, якби ще Віка його могла полюбити. Вона хороша, добра, тільки дітей не любить. Дуже часто розмірковував про це Вова перед сном.
Вова вмів радіти всьому, кожній дрібниці. Цирк, зоопарк, парк атракціонів – хлопчик так непідробно висловлював своє захоплення, що Віка почала сама отримувати задоволення від таких прогулянок. Їй подобалося спочатку здивувати Вовика, а потім дивитися за його реакцією.
У серпні вони повинні були летіти з чоловіком на море, а Вову на десять днів повинна була взяти їх близька родичка. Однак мало не в останній момент Віка все переграла. Їй раптом страшенно захотілося, щоб хлопчик побачив море. Ваня трохи здивувався змінам в дружині, але все ж в глибині душі був дуже радий. Адже він дуже сильно прив’язався до хлопця. А Вовка був майже щасливий! От якби його ще любили. Ну й добре, зате він побачить море!
Поїздка вдалася. Море було теплим, фрукти соковитими, а настрій чудовим. Але все хороше закінчується і відпустка закінчилася теж.
Почалися звичайні будні. Робота, дім, школа. Але щось в їх маленькому світі змінилося, з’явилося якесь нове відчуття. Чи то відчуття руху життя, якоїсь ледь відчутною радості, очікування дива.
І диво сталося. Віка привезла з моря нове життя. Як таке могло статися, адже вони стільки років благополучно уникали таких несподіванок. Що робити Віка не знала. Говорити чоловікові чи все вирішити самій? Після появи Вовки вона вже не була впевнена, що її чоловік переконаний чайлдфрі. Він обожнював возиться з хлопчиком, із задоволенням займався з ним і навіть кілька разів брав з собою на футбол.
Ні, один подвиг Віка зробила, а ось на другий вже була не готова. Вона сама прийняла це непросте рішення.
Віка сиділа в клініці, коли пролунав дзвінок зі школи. Вову відвезли на швидкій. Що ж, поки все відкладається.
Вона влетіла в приймальне відділення. Вова лежав на кушетці весь блідий, його сильно морозило. Побачивши Віку він розплакався.
– Віко, будь ласка, не йди, я боюся. Побудь сьогодні моєю мамою. Будь ласка, тільки один деньочок і все. Я потім ніколи ніколи не буду просити.
Хлопчик міцно-міцно вчепився в її руку, у нього градом лилися сльози, чи то озноб, то чи страх стрясали його. Таке відчуття, що у хлопчика почалися справжні емоційні гойдалки. Віка ніколи не бачила, щоб він плакав, тільки в день, коли прощався з матір’ю. А зараз його, як прорвало.
Віка приклала його руку до своєї щоки.
– Хлопчику мій, потерпи трохи. Зараз прийде лікар і все буде добре. Я тут, поруч і нікуди не піду.
Боже, як вона любила його в цей момент! Цей хлопчисько з захопленими очима найголовніше, що у неї є.
Чайлдфрі, яка нісенітниця. Сьогодні ж увечері вона все розповість Вані про те, що носить дитятко. Це рішення прийшло в той момент, коли Вова від схлипування ще сильніше стиснув її руку.
Минуло десять років.
Сьогодні у Віки майже ювілей, а точніше кругла дата. Їй 45. Будуть гості, привітання. А поки, за чашкою кави, щось накотило. Як швидко промайнуло час. Пройшла юність, молодість. Вона відбулася, як жінка, щаслива дружина і мама двох чудових дітей. Вовці вже майже вісімнадцять, а Соні десять. І вона ні про що не шкодує.
Хоча ні, є одна річ, про яку вона дуже-дуже шкодує. Про ті слова про нелюбов. Як би їй хотілося, щоб Вовка їх не пам’ятав, щоб забув і ніколи не згадував. Після того дня в лікарні, вона намагалася, як можна частіше говорити йому про свою любов, але чи пам’ятав хлопчик ті, перші її зізнання, вона так і не наважувалася запитати.
Автор: Svitlana Ivanova.
Фото ілюстративне.
