fbpx
Історії з життя
Спливли місяці, нарешті фахівці запевнили, що він безпечний для оточення. Але рідні відцуралися від нього. Дружина сказала, що йому варто переїхати жити у село, мовляв, береженого Бог береже

Катерина поволі йшла звивистою стежиною. Минула останні хати села і пішла забутим хутірським обійстям — навпростець до свого городу. Очам відкрилося справжнє диво: серед вкритих першим приморозком рослин радували око зарості ніжно-бузкових квітів, які в селі називають морозом. Уже чимало років росте він без догляду, але на диво пишний, немов захищає покинуте обійстя від наступу лісового різнотрав’я. Але від тієї краси Катерині стало сумно. Згадалася доля того, хто так дбайливо плекав ці квіти…

За матеріалами – Вербиченька.

Матінка-природа не поскупилася для Василя ні на вроду, ні на розум. Хлопець із бідної сім’ї й вищу освіту здобув, і кар’єрними щаблями піднімався стрімко. Коли приїжджав на вихідні до матері-вдови, дівчата проводжали його захопленими поглядами. А йому було байдуже до них, бо вже давно полонила його серце Наталка.

Випещена донька голови колгоспу була вродлива, завжди добре вбрана. Ще й гарний голос мала. Якось, ідучи до матері, Василь почув пісню, затим назустріч йому вийшла дівчина з відерцем ягід ожини. «Ой!» — мовила перелякано й глянула йому не в очі — в самісіньке серце. Звідки йому було знати, що Наталка заздалегідь спланувала і зустріч із ним, і той погляд. За якийсь час уже не дівчина шукала зустрічі з ним, а він із нею…

Після весілля молодята переїхали жити до райцентру. Простора квартира, де народилося і зростало двоє дітей, достаток у всьому. Василь любив свою дружину, маючи можливість діставати дефіцит, виконував усі її забаганки. Та настали лихі 1990-ті, змінивши все його життя. Він опинився на узбіччі, бо не вмів крутитися. Шукав будь-який підробіток. Коли втратив владу, не стало й друзів. Не впізнати було й дружину — кудись поділися її любов, турбота, ще й дітей проти нього налаштовувала.

«У вас сухоти», — як грім серед ясного неба пролунав голос лікаря. «На будівництві застудився, — промайнула думка. — Як сказати вдома?»

Почалася його боротьба. Наказав дружині й дітям, щоб не часто навідували його, адже це небезпечно. Вони ж і не наполягали на відвідинах. Спливли місяці, нарешті фахівці запевнили, що він безпечний для оточення. Але рідні відцуралися від нього. Дружина сказала, що йому варто переїхати жити у село, мовляв, береженого Бог береже.

Переселившись у стару материну хату, за якою наглядала сусідка, Василь ще довго сподівався, що його покличуть додому. Та де там! Ніхто ніколи до нього не навідався. Він сам випрошував дозволу провідати дружину, дітей, а потім і онуків, віддавав їм майже всю свою пенсію. Про себе не дбав, не виконував настанов лікарів. Збайдужів. Сил вистачало тільки на квіти. З дитинства пам’ятав квітучу барвистість подвір’я, яку попри тяжку працю в колгоспі плекала його мати. Тепер самотня хата самотнього чоловіка знову розквітла, немов на противагу душевному неспокою.

Важка недуга повернулась, але він не хотів нічого робити і нікуди звертатися. «Навіщо? Все, заради чого жив, утратив»… Старенька сусідка, котра підгодовувала його супом, і сповістила односельців про те, що не стало Василя.

Дружини з дітьми на прощанні не було. Селяни не знали, як їх знайти, — ні адреси, ні телефону ні в кого не було, родичів у селі теж не зосталося. Самі й горбик землі доглядали. Та якось їх випередили — на хресті новенький рушник і квіти. Запізніле каяття?

Автор: Світлана ТУБІНА.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page
facebook