Степан завжди подобався жінкам, причому будь-якого віку. Бабусі відразу ж починали називати його «онучком», малеча ходила за ним хвостиком, мами однокласників ставили його в приклад, а дівчата починали червоніти і плескати очима, як тільки Степан заговорить з ними. Сам хлопець байдуже ставився до своєї краси і до 23 років практично не закохувався. Бувало, звичайно, що йому подобалася та чи інша дівчина, однак проміняти холостяцьке життя на неї він був не готовий.
А потім він зустрів Валю. Вона йшла по коридору компанії, в якій він працював уже два роки, і йому здалося, що він бачить янгола. Втім, янгол був вельми своєрідним — Варя була невисока, кругленька, з довгим темним волоссям і владним носом. Степан закохався раз і назавжди — не було для нього нікого прекраснішого, ніж ця чудова дівчина. На його щастя, вона не була одружена і легко прийняла його залицяння. І через рік вони вже одружилися.
Степан був на сьомому небі від щастя. Йому здавалося, що у нього ідеальне життя: улюблена робота, найкраща в світі жінка і навіть квартира взята в іпотеку у новому будинку. Звичайно, хотілося б більшу зарплату, та кращий автомобіль, але тут вже ніколи не досягти ідеалу.
Жили вони добре, їхні сім’ї теж відразу подружилися і всі свята проводили гучною юрбою. Зрозуміло, що скоро почали задавати цілком закономірне питання: коли будуть діти? Степан був готовий хоч зараз, але розумна Варвара підрахувала, що за її декретні і його зарплату сильно не розгуляєшся, і вирішила почекати.
Дівчина була жвава і взялася будувати свою кар’єру. З компанії де працював і Степан вона звільнилася і перейшла в більш велику, де і рівень, і зарплати вищий. Кликала вона туди і чоловіка, але він не хотів міняти майже сімейний колектив і звичні обов’язки на невідомість. Через це вони навіть посварилися перший раз у житті.
Через кілька років Варя, нарешті, зробила висновок, що вони готові до розширення сімейства. Степан був надзвичайно радий. Кожен день він питав у Варі:
— Ну як там?
Та сміялася і відповідала:
— Це ж не так швидко, постривай ще, через місяць все буде ясно.
Степан чекав. Але ні через місяць, ні через два нічого не вийшло. Чоловік вже почав переживати, та й Варя разом з ним. Пішли на огляд. Звідти відправили їх додому, сказавши, що два місяці, то ще не термін, але Варя заявила, що якщо вона платить гроші, то і вона вирішує термін це чи ні. У підсумку лікар відправив її на обстеження, які показали деякі неполадки, втім, не такі вже й серйозні, щоб перешкоджати батьківству.
Варвара рішуче і з ентузіазмом взялася за виконання рекомендацій. Але коли навіть через рік нічого не вийшло, запропонувала й Степанові сходити на огляд. Він страшенно боявся подібних походів ще з самого дитинства, але втратити Варю боявся ще більше, тому налаштовувався і відправився в поліклініку.
Довелося сходити ще кілька разів, поки не був винесений остаточний вердикт. Степан довго не наважувався сказати дружині про висновок, однак у нього не було іншого виходу.
— Швидше за все, у мене ніколи не буде дітей, — зізнався Степан.
Варвара спочатку засмутилася, а потім все з тим же ентузіазмом взялася шукати фахівців і допомогти чоловікові. Так минуло ще два роки. З кожним днем Степан все більше і більше боявся, що Варя від нього піде. Навіщо він їй такий: зарплата маленька, дітей немає. І Варя якось змінилася — стала нервовою, покрикувала на нього, все частіше затримувалася на роботі і купила новеньку автівку з салону. Тому Степан зовсім не здивувався, коли на екрані телефону з’явилося повідомлення «Не затримуйся ввечері, нам потрібно поговорити». Він з переляку погасив екран, немов роблячи вигляд, що не бачив, що там написано.
А що, може й справді прикинутися, що він не помітив того повідомлення? Степан вже майже чув, як дружина твердим голосом йому каже: «Вибач, але нам потрібно розлучитися. Я хочу дітей, а ти», або «Вибач, але серцю не накажеш. Я зустріла іншого». Від усіх цих думок Степанові стало так зле, що він ледве дочекався кінця робочого дня і замість того, щоб поїхати додому, вирушив на берег річки сів прямо на землю і довго дивився на воду, поки ясне осіннє небо не потемніло, замерехтівши яскравими зірками. Звук на телефоні він відключив. Степан розумів, що поводиться нерозумно і по-дитячому, та він був не в силах слухати зізнання дружини. Може, вона не дочекається його, збере речі і піде. Так буде краще, без всіх цих сцен.
Додому він повернувся майже опівночі. Варя нікуди не пішла — мирно спала у вітальні на дивані. Він спробував пройти повз неї навшпиньках, але чуйне вухо дружини відразу вловило рух, і Варя підняла кошлату голову від подушки.
— Ти де був, — накинулася вона, — я тобі сто разів дзвонила.
— Вибач, я не чув, — мимрив Степан.
— Я ж просила не затримуватися, написала, що нам потрібно поговорити!
— Пробач, я не бачив, — ще більш невиразно пробурмотів Степан.
— Вибач, пробач… — передражнила його Варя, — а от не вибачу. Сідай, поговоримо.
Степан не зрушив з місця і слабким голосом запитав:
— Може не треба? Я не хочу.
Варя подивилася на нього з подивом:
— Що значить не хочу? Дитину зробив, і тепер в кущі?
— Не хочу з тобою роз… Що ??? — Степан аж сповз вниз по стіні. — Що ти сказала?
— Що чув, — Варя залилася дзвінким сміхом. — Я ж казала, сядь!
Степан кинувся до дружини, міцно обійняв її, потім, злякавшись, відскочив:
— Я не притиснув її?
— Ну ти даєш, — зітхнула Варя, — як ти міг її притиснути, коли вона розміром з горошинку.
Степан був щасливий, як ніколи в житті. Хоча ні, коли після першого огляду Варя зателефонувала загадково сміючись, зі словами «Нам потрібно поговорити», він спочатку знову злякався, а потім став вдвічі щасливішим: вони чекали двійню. Хлопчика з чорними очима і рішучим характером, як у мами, і сірооку дівчинку, боязку і полохливу, але неймовірно красиву, як тато.
Фото Pexels.
