Стоять тримаються за ручки і дивляться на нас щасливо. Я з чоловіком перезирнулась, чи то сміятись, чи вже плакати? А вона мені в саму душу очима заглядає і так проникливо: “То ти мене відпустиш, доню?”.
Мама у мене золота людина і це я кажу не тому що вона моя мама, ні. так усі вважають кого життя із нею звело. От є люди які своєю появою осяюють життя. так і мама моя. Ілля, чоловік мій, майже одразу маму мою “мамо” називати почав. Я інколи аж ревную, бо ставиться він до неї більш трепетно і прямо як з вазою дорогоцінною носиться:
— Мамочко вам зручно? Чи принести чаю, мамо? Може я вас на ринок підвезу?
Мама моя усе життя сама прожила, заміжня ніколи й не була. Колись ще до її 20 дня народження зустріла вона мого тата. Що там у них вийшло я не знаю, однак у неї я з’явилась, а мама моя зареклась заміж виходити.
От так усе життя й прожила на самоті. Мене виростила, вивчила. На ноги поставила. Свого часу аби я із чоловіком квартиру придбати могла вона свою двокімнатну продала і придбала собі малесеньку однокімнатну, а ми гроші що вона нам дала до зібраної суми додали і придбали квартиру у новобудові.
Якось я вже й не уявляла що у мами моєї у 60 може такий крутий поворот життя дати. Їхала вона в автобусі на роботу і випадково там зустріла мого тата. Він її не впізнав, куди там, скільки років, а от вона його одразу, адже обличчя в пам’яті закарбувала. Прийшла додому і в сльози, давай мені каятись:
— Я ж через нього на собі хрест поставила. Скільки було залицяльників а я усіх відшивала. Любила його? Ні! просто так він мене вразив, що нікого усе життя й бачити не бажала. А він сидить навпроти, постарів, роздобрів і до жінки своєї, з такою зверхністю. зневагою говорить. А вона? очі в підлогу, видно, що лячно, лепече щось і аж заїкається. Тьху! Ото я через от такого долі не мала? Та Бога дякуй, жінко, що покинув, бо мусила б з дитям поночі тікати…
Ота зустріч її на неї дуже вплинула. Якось вона змінилась, в собі замкнулась. Я за неї дуже переймалась, бо ж шкода. Уже й до себе частіше запрошувати стала, дітей до неї водила ледь не щоденно. Ну куди в такому віці такі переживання?
І от одного дня телефонує вона мені зі стаціонару. Донька моя старша коли в неї була якось невдало сіла, чи стала. Щось у неї там сталось із ногою. Може, якби вдома була, то я б поцьомала, подула і все б минулось, але ж то в бабусі. Закотила мала сцену, а мама швидку викликала.
Саме там на прийомі мама Олексія Дмитровича і зустріла. Чи він доньку мою оглядав, а маму заспокоював і в почуття приводив. Слово за слово. так він доньці мазь яку дав, а в мами телефон узяв, аби про здоров’я онучки розпитувати. Ага!
От відтоді мама із ним зустрічатись і почала. розквітла, прямо вся світитись почала. В очах бісики, аж помолодшала. Я її і впізнавати перестала. А через пів року приходять обоє, ну школярі їй Богу.
Тримаються за руки і аж червоніють:
— То що, – запитує мама в мене, – Заміж мене відпустиш, доню?
Благословила я їх обійняла, а сама від усієї душі молилась тієї миті, аби нарешті моя мамочка щасливою стала. Чоловік мій теж осторонь не стояв, сказав, що віддає у руки Олексія Дмитровича свій скарб найбільший і пильнуватиме, аби той до нього з такою ж любов’ю і ніжністю ставився, як ми тут усі.
От так п’ять років тому я маму свою вперше в житті заміж віддала. Живуть собі у купці мої “молодята”. Дивишся і душенька радіє, які ж вони щасливі удвох, яка ж пара гарна.
Правду кажуть, що долю і конем не об’їдеш, навіть якщо вона тебе чекає десь за позначкою у шістдесят років.
Анна Т.