Марія мені в двері дзвонить наче за годинником о сьомій ранку і ще й приказковує:
– Відкривай, Любо, я ще від п’ятої чую, що ти не спиш.
Ну як не впустити?
А в мене щоранку є до роботи, бо й сніданок зробити, а сьогодні розробила собі на пироги і хочу встигнути аби діти прийшли, а воно вже все готовеньке та смачненьке.
– Не мала б я роботи з пирогами бавитися, – скривилася Марія, – Та піди в магазин та купи, які лиш душа бажає, а то чую, що ти, певно, від четвертої вже не спиш.
– Завтра висплюся, – кажу їй, бо таки правда, я ще в четвертій собі тихо встала, щоб і не спекотно було і все приготувати та почати спокійно ліпити.
У нас традиція така з дітьми – до мене на обід на пироги в сніг і дощ, але раз в тиждень має бути і то в неділю.
Звичайно, буває, що зять не прийде чи син або донька, але все одно хтось є, а буває й таке, що куми нагрянуть на обід, то вже й гостина для них є.
У мене пироги й з вишнями або іншими сезонними ягодами, далі з м’ясом, з сиром і закарпатські.
Ще звечора щось зварю, картоплі настружу, а зранку те все зварю, приправлю цибулькою смаженою, а як є шкварки – то взагалі смакота ще та.
А ще я люблю не сметану, а мачанку: сир розведений на перекип’яченому молоці. Вона густа і дуже ситна.
І отак я кручуся щонеділі і щонеділі і частіше приходить Маруся до мене, бо «ти й так вже не спиш, а я вже після другої заснути не можу».
– І чого ти всіх коло своєї спідниці тримаєш, – каже вона, – Доки ти їх годувати будеш? Та вже такі дорослі, самим вже пора своїх онуків годувати. А ти все скликаєш і гроші тратиш. Ні аби вони до тебе прийшли та тобі щось принесли.
– Та поки можу допомагати, доти буду, – кажу їй, а самій не приємно те чути.
– Темна ти була і така й будеш! Он всі ми за кордон премося, а у них як – вісімнадцять років і мати дитини й знати не хоче. Сама дитина себе годує і забезпечує.
– Маріє, ти не міряй нас до Європи. У нас які зарплати, а які ціни… Треба купки триматися.
– Ой, не вміла ти жити і тепер тебе не навчиш – заради себе треба зараз жити, нарешті пенсія. От і мандруй зі своїм чоловіком по світу.
Ну нащо мені ті мандри здалися? Чи я в селі не відпочину? Напрацюємося, правда, але ж як сонечко заходить і соловейко починає тьохкати… то хіба мені не миліше за якісь Парижі?
– Ти собі гроші відкладай, на старість, бо тебе діти не будуть заходити, я тобі правду кажу, аби ти потім мені не жалілася!
– Та мені лиш шістдесят два, Маріє, я ще років десять допомоги не потребуватиму.
– От, не накаркай! Відтепер відкладай під матрац, а не пироги їм виліплюй!, – не вгаває вона, – Не спиш сама й не їж, все для них стараєш, а яка віддяка?
І тут я вже не витримала, бо у кожного свій розум.
– А ти, Маріє, чого так рано встаєш, як ні до кого зі своїх дітей діла не маєш? Спала б собі та відпочивала і матрац берегла!
– Та що ти розумієш! Нерви у мене через тих дітей!, – каже вона.
– Ой, не говори! Я ж знаю, що ти вчора аж під двері ходила слухати до Марчуків і не могла дочекатися, коли зять піде на зміну, щоб почути свіжі плітки! То заради отакого я маю жити? Ні, дякую!
Марія пішла, а я за своє – ліплю і молитву читаю, аби все у моїй родині та країні було добре.
Фото Ярослава Романюка.
