Думала, знайшла споріднену душу і по-справжньому чуйну людину. А Наталя Петрівна, моя сусідка, бачити мене не хоче, хоч я точно знаю, що вона вдома. Вже всіляке думала, але так і не вигадала, як прорватися до неї в гості.
Після розлучення ми з Васею, моїм колишнім чоловіком, поділили нашу трикімнатну квартиру. Для себе та синів купила двокімнатку у хорошому районі. Вася взяв решту грошима і повернувся жити до матері.
Про причини розлучення розповідати особливо не буду. Не зійшлися характерами, так заведено говорити, коли люди не хочуть вдаватися до подробиць.
Із синами колишній спілкується, фінансово допомагає справно. На більше я і не розраховую.
У деяких моїх розлучених подруг і того близько немає. В однієї чоловік зробив липовий папірець, щоб замість нормальних сум копійки платити.
В іншої чоловік вдруге одружився і зник з радарів. Діти хх тільки-но перестали питати, коли тато прийде.
Тож я на свого колишнього не скаржуся. А поскаржитися хочу на свою сусідку Наталю Петрівну. Не розумію, чому вона так змінилася і чому не хоче підтримати мене.
Людина не працює, своєї родини не має. Живе собі задоволення і такі фортелі викидає.
Першого ж дня, коли ми з дітьми переїхали, тітка Наталка, як вона попросила себе називати, сама прийшла до нас у гості увечері. Так, як у кіно якомусь. Принесла пиріг і сказала, що вирішила познайомитись із новими сусідами.
— Дивлюсь, хтось речі носить сходами. Думаю, треба піти дізнатись, хто до нас приїхав. А тут такі діти симпатичні, — буркнула вона, гладячи моїх хлопчаків по головах.
Олежикові скоро шість, а Денису лише п’ять виповнилося. Обидва ходять до дитячого садка. Нам пощастило, у новому районі одразу знайшлося місце та ще й для обох дітей.
Життя розлученої жінки суцільна метушня. З ранку всіх у садок, увечері забрати, навести лад удома, приготувати вечерю. Та ще з дітьми встигнути погратися чи хоча б просто поспілкуватися.
Наталя Петрівна, побачивши якось увечері, як ми піднімаємось із сумками та пакетами, запропонувала зайти на чай. Я, каже, саме вечерю приготувала, та так наварила, що сама точно не з’їм.
Нас умовляти довго не треба. Хлопчаки завжди раді зайти до когось у гості. Своїх бабусь вони, на жаль, рідко бачать. Обидві ще працюють та ведуть активне життя.
Свекрусі вже на пенсії давно час сидіти, а вона все скаче то театрами, то танцями. Сміх, та й годі.
Моя мама живе у передмісті, боїться дім надовго залишати. Бачимося з нею кілька разів на місяць, коли ми з синами самі до неї приїжджаємо.
Того вечора ми так чудово провели час у Наталії Петрівни. Така душевна людина. У мене одразу виникло відчуття, що я знаю її сто років. Ось, знаєте, буває так із зовсім незнайомими людьми.
За кілька днів сусідка знову запросила нас у гості, потім ще раз і ще раз. Готувала Наталя Петрівна просто дивовижно. Як моя бабуся, коли я була маленькою. Завжди добавки запропонує, а до чаю неодмінно пиріг та солодощі.
Моїм дітям теж сподобалося бувати у бабусі Наталки, як вони її почали називати. Та й мені зручно, не треба цього дня вечерю готувати. Наїмося у сусідки, вдома вже на їжу дивитися не хочеться.
Так ми в ці посиденьки втяглися, що навіть почали іноді приходити без запрошення. А що такого, ми ж по-сусідськи. Все одно Наталі Петрівні більше нема на кого пенсію витрачати.
Чоловіка її давно не стало, дітей вони так і не мали. Десь на іншому кінці країни живе у неї племінник, але в гості не їздить і про себе знати не дає. Чим ми не сім’я для неї?
Останнім часом майже кожного дня ми до сусідки на вечерю забігали. Знаєте, на роботі такий завал, що зовсім не було сили вдома щось готувати. Та що готувати, навіть до магазину доповзти і важко було.
А тут Наталя Петрівна під боком завжди рада нас бачити. Принаймні мені так здавалося. Поки вона не перестала нам відкривати. І я точно знаю, що вона вдома. Чути, як хтось по квартирі ходить, у вічко дивиться. А двері не відчиняє. Я вже й стукала, і грюкала, і ручкою дверною телепала, наголошувала, що це ми, її сусіди. У відповідь тиша. Довелося того вечора нам додому тупотіти і пельмені варити. А що ще робити? В магазин же я й не пішла.
Наступного дня ситуація повторилася. Прийшли ми з садка, одразу до Наталі Петрівни. А вона знову не відчиняє. Тихенько підійшла до дверей, побачила, що це ми, і шмиг назад у кімнату.
Ну, це вже, знаєте, непорядно. Ми до неї в гості прийшли, а вона навіть не спромоглася двері відчинити. А я, між іншим, на неї розраховувала. А так довелося знову самій вечерю готувати.
Як це, після роботи, та з двома дітьми, домашніми справами займатися? Сусідка весь день вдома, могла б допомогти мені. Адже допомагала ж до цього, і нічого навіть раділа.
Казала, що ми їй як рідні. Я її за язик не тягла, якщо що. Отак і дружи з сусідами. Підкладуть свиню в самий невідповідний момент.
