Ми з Андрієм одружені не так давно і я тільки вчуся газдувати і не завжди страви вдаються такими, як ти бачиш на картинці чи в рецепті. Звичайно, що я вмію варити борщ чи смажити картоплю. Але якщо йде про якусь печеню чи смачний салат – я йду по рецепти в інтернет і не завжди виходить так смачно, як написано в рецепті.
Каменем спотикання, вірніше, невідворотності, став пісний рецепт з консервованим тунцем в медовому соусі.
А почалося все з того, що свекор і свекруха мали прийти до нас в гості, але мама попередила, що піст і я маю приготувати щось смачне, але пісне. Ну що можна приготувати смачне і пісне? Ви серйозно? Ви розумієте.
Що вони абсолютно нічого не вживають не пісного – ніякого майонезу, ніякого яйця, ніякого молока чи масла, ніякої зажарки на сметані! Тобто, хоч бери і став квашену капусту і картоплю.
Я цілий день ламала голову над тим, що приготувати, щоб і смачно і в той же час цікаво. Ну ж не венігрет один буде на столі. Почала я шукати в інтернеті та натрапила на такий рецепт з тунцем в медовому соусі. Я так зраділа! Ось – і смачно, і пісно, і ще й свекруха рецепт проситиме. Від тієї думки, що свекруха проситиме у мене рецепт цього салату, я аж побігла по продукти.
Все зробила за рецептом, пробувати не стала, бо не встигла, бо й так роботи над пісними стравами багато, а на стіл ставити нема що.
Всілися всі та давай частуватися. Дійшла черга й до мого салату. Я така щаслива зазираю до рота гостям, а вони вкусили та не їдять більше. Я вже собі спробувала… Господи! Яка ж це гидота! Ну от не те, що гидотна, а гидотище! Від самої згадки про цю суміш запахів – вже не добре.
А вони ж давай його обговорювати:
– А, що це ти, Наталко, такі дорогі складники та так поєднала?, – почала свекруха, – Гроші просто викинула на вітер.
– Я тобі казав нічого з медом не робити, – додає мій любий чоловік.
Свекор на щастя мовчав, але не їв, проте, свекруха старалася за двох: і гроші я Андрієві не бережу, і господиня з мене ніяка, і в гості вони не так часто ходять, а тут ще й гоститися нема чим, а от дружина їхнього старшого сина…
– І хто це буде доїдати, – добиває свекруха, – скільки грошей викинеш в смітник?
– Я з’їм, – кажу.
– Ой, не вірю, – єхидно каже свекруха, – Ти стільки продуктів портиш, що мені Андрій вже жаліється.
– Та ви б його не годували кожного дня, то може б і не портила, – вже не стримувалася я.
– А як його не годуй, як шкіра і кістки, а ти он як розпаслася.
– Та я й розпаслася, бо мушу все доїдати аби не пропало…
Говорили ми отак одній в лице довго і не зупиняв її й піст, коли не можна ображати інших. Але видно, я не належу по її канонах до тих, кому треба прощати і любити.
Звичайно, що Андрій став на бік мами і сказав, що простежить за той салат, щоб я його з’їла. Я навмисне це зробила, але, люди добрі, чого мені це коштувало! Відтоді я на мед та консерви дивитися не можу.
А тепер скажіть, що я не права в цій ситуації? Бо мама моя теж мене соромила, що я на гостей сварила, видно, їй свекруха все розповіла, але я своєї вини абсолютно не чую. Чому я маю почуватися винною у тому, що вона навмисне робить? Я знаю, що вона навмисне кличе чоловіка додому і наперед питає, що йому приготувати! То це хіба не підло?
Фото Ярослава Романюка.
