Світлана Олександрівна завжди приймала рішення швидко – вирішила поїхати в Туреччину, через тиждень вже летить по гарячій путівці, вирішила звільнитися, і відразу заяву на стіл, вирішила завести собаку – поїхала за нею до притулку. І все було б нічого, якби вона за короткий час між прийняттям рішення і його здійсненням встигала подумати про наслідки.
Але ось цього за свекрухою не водилося, тому ми висилали їй в Туреччину гроші, тому що їй не вистачило, підкидали грошей на життя, тому що до пенсії вона не допрацювала, але вік вже не дівочий і роботодавці в чергу не стоять. А тепер ще й собака.
Благородне рішення – взяти тварину з притулку. Але там же можна було вибрати невелику собачку, а свекруха притягла додому коня вагою в сорок кілограм. Собака лагідна, цікава, але абсолютно не вихована, нею потрібно займатися. А хто це повинен робити? Ну вже, звичайно, не Світлана Олександрівна.
Діти само собою від захвату пищали, коли у бабусі з’явилася собака, ще б пак – величезна м’яка іграшка. Я спочатку поставилася з побоюванням, все-таки це тварина, яке навряд чи дресирували на прийняття дітей, та й чи дресирували взагалі, але потім зрозуміла, що пес добродушний, діти на ньому верхи їздять.
Але раділи тільки діти, а ось ми з чоловіком напружилися, тому що мамині ініціативи зазвичай нам розгрібати доводиться. Так виявилося і цього разу. Перший раз вона нагодувала його чимось. Дзвонить вся в сльозах серед ночі.
Звичайно, чоловік підскочив і кинувся до мами. Пса відвезли в цілодобову клініку, оглянули, дали рекомендації і взяли за це кругленьку суму, якої у свекрухи з собою не було. Вона взагалі здивувалася, що послуги ветеринара коштують так дорого. Та й ми були вражені, раніше з цим питанням не стикалися, але ми і тварин заводити не планували.
Потім свекруха занедужала, не могла сама вигуляти свою конячку, тому що мощі у нього багато, а ось з вихованням проблеми, тягне поводок сильно. Доводилося двічі в день їздити до Світлани Олександрівни і вигулювати це хвостате грайливе диво.
Увечері з дітьми це ще як-не-як, сімейна прогулянка, діти задоволені, та й час на свіжому повітрі провели, а ось з ранку перед роботою нестися вигулювати це щастя волохате, було вже не зручно. Але гуляти один раз в день пес відмовлявся, висловлюючи свою незгоду величезною калюжею в коридорі і купою. Зазвичай він вдома такого не робив, але це ж тварина.
На курси до кінолога, куди свекруха теж записалася без зайвих роздумів, довелося возити її і пса нам, тому що пішки туди вони не доберуться і за три години, в таксі дорого з собакою, а в громадському транспорті їй лячно, що не впорається з псом. А курси в суботу о дев’ятій ранку.
Тобто в свій законний вихідний я або чоловік повинні були встати, доїхати до свекрухи, відвезти їх на курси, почекати дві години, потім відвезти назад. Прекрасний початок вихідних.
А нещодавно Світлана Олександрівна вирішила, що давно не бачила свою сестру з Чопу, тому взяла квитки і поставила нас перед фактом, що їде. на наш німе запитання, а як же пес, пояснила, що їде ненадовго, тому нам доведеться вигулювати пса всього тиждень. Всього!
Чоловік їй, звичайно, висловив, а толку від цього? Вона все одно поїде, а ми все одно будемо їздити гуляти і годувати пса, він же не винен, що йому ось така господиня дісталася. Але тут нас чекав сюрприз.
Виявилося, що залишившись на цілий день вдома один, пес починав сумувати і вити. Свекруха вже на пенсії і майже завжди була вдома, а тут поїхала і залишила собачку. Ось він і висловив своє незадоволення.
Коли ми приїхали ввечері першого дня, нас чекала дуже неприємна розмова з людьми похилого віку сусідками і молодими мамами, які цілий день насолоджувалися завиваннями нашого волохатого друга.
Рішення було тільки одне – собаку довелося забирати до нас, там йому діти не дадуть нудьгувати. Робити це дуже не хотілося, але іншого варіанту ми просто не бачили. Звичайно, у нас весь будинок був в шерсті, слині, гавкіт, тупіт, гуркіт, коли він ковзалися на ламінаті, верески щасливих дітей. Загалом, дітям і псу було весело, а от нам з чоловіком не дуже.
Коли ж свекруха заявила, що залишиться у сестри на місяць, а там можливо і в санаторій поїде, ми просто не витримали. Узяли з чоловіком це щастя і відвезли туди, звідки він у свекрухи з’явився. Нехай його візьме відповідальний господар і нехай тварина буде щаслива, а з нашою свекрухою все зрозуміло.
Світлана Олександрівна дізнавшись, як ми вчинили, звісно, обурювалась, навіть плакала, але не повернулась. Сказала, що ми її зрадили і спілкуватись з нами вона не збирається більше.
Ну-ну. Почекаємо трохи. Але про своє рішення ми не шкодуємо і вважаємо, що вчинили правильно. Чи не так?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
