Звичайна сільська родина та дитинство на пасовищі біля корів та ватаги хлопців, сяке-таке навчання, училище і служба в війську. Та служба його ніби підвищила в очах дівчат, як не як, моряк, он яка форма гарна і такий став кремезний, статний. Багато тоді дівчат вперше на Сашу й подивилися. А він все за Надійкою очима заглядав, що за красуня – дивився б на неї весь вік.
Надійка собі ціну добре знала і те, що Сашко за нею упадає, тільки додавало їй гонору, «бач, яка я?». Але серце її тремтіло і тріпотіло зовсім від іншого хлопчини, як тоді казали «міського і перспективного». І, наче, Роман любить її, але заміж не бере…
А там й чутки пішли, що має в місті наречену. О, такої б ганьби Надійка не стерпіла, то поки чутки не дійшли до села – вискочила заміж за Сашка. І все б нічого, але ж серцю н накажеш… Минуло трохи часу і зрозуміла Надія, що ніякої нареченої в Романа й близько не було. Темної ночі ходив він під її вікнами та просив вийти, поки Сашко на роботі:
– Нема і не було в мене нікого. Люблю тебе сильно, тікай від нього і будемо жити разом!
Втекли від осуду в місто, залишивши все на Сашкову голову. Він би й сам радий кудись податися, та мати руки заломила:
– Чим я так прогнівила Бога, що маю від себе сина відпустити, куди ти підеш в світи між чужі люди? Тут ти вдома, біля мене, все мине, сину, мине.
Не минало хоч роки й пролетіли. Коли почав у чарку заглядати, то наче легшало, а далі звик та втягнувся. Коли прийшла повістка, то пішов служити – хай якась з нього користь.
А мати молиться та просить Бога змилосердитися над її сином, бо надто тяжку долю дав він йому.
Надійка не дуже цікавилася Сашком ні тоді, ні тепер. Вона щаслива з Романом, виховують донечку.
