nat
— Ти вже відмовилася? — запитала свекруха, побачивши на столі роздруковане запрошення. — Ще ні. Завтра маю дати відповідь. — То чого сидиш? Телефонуй і кажи, що приїдеш.
Годинник на вежі показував шосту вечора, і міська площа поступово заповнювалася людьми, які поспішали додому після робочого дня. Над бруківкою висів холодний туман, але вулиця здавалася дивовижно жвавою.
Чайник на плиті стиха наспівував свою монотонну пісню, а за вікном сіявся густий листопадовий дощ, розмиваючи вогні вечірнього Франківська. Мар’яна стояла біля вікна, стискаючи долонями теплу порцелянову чашку,
— Назаре, ти тільки не гарячкуй. Я сам не знаю, як би на твоєму місці відреагував. Мій товариш Сергій стояв біля службового автомобіля й крутив у руках ключі.
Знаєте, про що ніхто й ніколи не попереджає, коли йдеться про розлучення? Про нього зазвичай розповідають як про велику драму: зітхають, пропонують випити кави зі співчутливим поглядом, згадують
Осіннє сонце висіло низько над горизонтом, коли ми із Сергійком виходили з залізничної станції. Повітря було сухим і прохолодним, із виразним присмаком диму від спаленого листя, який я
Мар’яна розкладала на підвіконні кімнатні рослини, переставляючи вазони з одного боку на інший, щоб кожному діставалося трохи осіннього сонця. У двокімнатній квартирі панувала повна тиша, до якої вона
Оля мала густе темне волосся, яке завжди збирала у високий вузол, і спокійний, трохи відсторонений погляд, через який її вважали гордячкою. Подруги часто шепотілися за спиною, обговорюючи, кого
Людей, про яких йтиме мова, давно немає. Залишилася тільки розповідь, яку колись уголос переповідав дідусь Степан, сидячи на низькому ослоні біля причілка хати. Він розгладжував долонями важкі суконні
Я стояла на третьому поверсі, притиснувши спину до холодної стіни, і намагалася розгладити пальцями зім’ятий край своєї нової хустки. У під’їзді пахло вогкою вапняною штукатуркою і чужими смаженими