vasyl
Під вечір пішов дощ – весняний, теплий. Струмочки несли бузкові пелюстки, які, наче, фіолетові мініатюрні кораблики поспішали невідь-куди. Здавалося, весь світ заворожив, запоморочив розморений дощем бузковий аромат… Леся
Валентина зрідка отримувала від чоловіка скупі повідомлення: «Привіт! Здоровий. Працюю. Вітання усім. Цілую. Олександр». Інколи на великі свята чоловік приїжджав додому. Привозив гроші, подарунки. І знову квапився залишити
– Нам потрібно розлучитися. – Що нам потрібно? – не розчула Неля через гамір і оголошення про реєстрацію на черговий авіарейс. Вона розглядала вітрину, на якій красувалося взуття
Якби то знати, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Ішла через гречки, спотикаючись об бджолині переспіви. Звернула з дороги – навпрошки швидше. Поспішала до залишеної старої оселі. Колись тут жив Олексій. Її, Вірчин, тато. Олексієва оселя, точніше,
Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять. – А коли їздили?
Вокзал зустрів Олександру звичною метушнею. Літо. Хтось поспішає до моря. Хтось у гості. А в Олександри завершилося відрядження. Чому було не взяти квиток раніше? Тепер пізно картати себе.
На душі – зле. Ні, ще гірше. Плакати – зась. Не тому, що «залізна леді» чи створена з іншого вогнетривкого, антикорозійного матеріалу. Просто, від сліз набрякають повіки, а
Його картини споглядають на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі – минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі. Очі коханої
У понеділок 10 лютого погода в Україні, буде відносно теплою (в середньому до +1…+8°), проте прогнозується штормовий, місцями ураганний вітер й сильні опади. Про це на своїй сторінці