Я з багатодітної родини старша донька, тому з превеликою радістю дременула вчитися в шістнадцять років і вже в село вертися не збиралася. Розумієте, у нас в селі рідко хто їхав кудись далеко жити, навіть, коли хтось одружувався з чужого села чи йшов на чуже село, то казали, що «погану сорочку з плота ніхто не бере», тобто, що хлопець чи дівчина не були гідні аби їх у своєму селі посватали, тому й пішли на сторону.
Не раз мені мама влаштовувала голосіння, коли я приїжджала в село:
– Ти дивися, які хлопці лишилися та виходь заміж, бо що люди казатимуть?
Я вже ковтнула свободи і мені було вже байдуже. до таких сільських упереджень, а от всі мої брати і сестри, четверо осіб, всі вони оженилися та жили в селі. Тільки одна я була білою вороною, але хоч щасливою.
Все у мене склалося в житті добре – робота, діти, чоловік, своя квартира. далі діти вивчилися і свої родини влаштували.
Тоді мого чоловіка й не стало, раптово і незрозуміло. А мені лише п’ятдесят один рік був.
Я продовжувала працювати, жити заради дітей та онуків, не хотіла ніяких нових стосунків. У мене он в неділю як всі зберуться на вареники: діти, невістка і зять, двоє онуків і кіт. Та у мене веселощів ціла хата, не знаю, кого обнімати першого і цілувати.
А потім діти виїхали один за одним за кордон і мене кликали. Я поїхала, але мені не пішло. Не знаю чого, але ніяк я не могла звикнути до того життя і вернулася додому.
Тоді вже я зрозуміла, що таке жити одній, коли лише кіт біля тебе і все. Пенсія.
Почала я тоді в село їздити частіше, щоб якось набратися сили жити далі, просто жити.
І ось тут почалася та ситуація, що зі мною сестра й говорити не хоче.
Отож, моя молодша сестра доглядала батьків і живе в нашій хаті з родиною, я до неї приїжджаю, бо ж куди ще? Звичайно, що не з порожніми руками, бо вона має четверо онуків, та й вічно мені якийсь список ще дасть, що треба з міста.
Отож, так ми собі наче непогано живемо, як задумала моя сестра мені кавалера підкинути.
– Слухай, ти пам’ятаєш Петрунькового Назарія? На рік від тебе старший? То він удівець.
Я слухала сестру, як вона розповідала про долю Назарія і пригадувала, що він мені колись дуже подобався, був гарним хлопцем, але яке заміжжя тепер, коли мені вже шістдесят один рік?
Але сестра така вперта, вся в маму і на наступний мій приїзд на неділю в гості запросила цього Назарія. Ми сиділи наче пара молодят один коло одного, а вона без тіні скромності говорила:
– Як ви один одному пасуєте! Треба було, Світлано, тобі з самого початку в селі одружуватися!
Я вам скажу, що в грудях затріпотіло… Назарій ще тримався міцним чоловіком, усміх той самий і очі. Та й до розмови приємний, уважний і добрий.
Потім він якось «випадково» приїхав в місто і набрав мене, то ми теж посиділи в кафе та погомоніли і так наче йде у нас до чогось серйозного.
І ось я приїхала якось в село до сестри, зустрілася з Назарієм, а той тоді мені каже:
– Світлано, я тебе запрошую на каву, ходи я тобі все покажу і розкажу.
Привів мене в двоповерхову хату, далі до стайні з коровою і свинею, на город, що не мав ні кінця, ні краю, в сад, що вже ряснів плодами і ще би водив, але мені підкосилися ноги від поганого передчуття.
– Це все може бути твоїм, Світлано, бо це все потребує жіночих рук. За всім треба слідкувати. А я вже не встигаю і мені треба жінки не просто для краси, а й для допомоги.
А далі… Я втекла в місто і в село ні ногою, трубку ні від кого не беру. Господи. Як уявлю собі, що замість того аби зручненько сидіти на дивані і попивати молочко, мені треба корову видоїти, вичистити, сіна принести…
Бррр…
Хоч в голові і звучить сестрині обвинувачення, що я такого чоловіка покинула, але мені того всього не треба! Хіба я не права?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
