Тато знову набрав мене і не стримуючи емоцій почав горланити, що саме я повинна думати де саме їм із мамою доведеться зимувати. Я вже геть у іншу кімнату вийшла, але чоловік усе одно зрозумів, хто телефонує і попросив мене вимкнути зв’язок: “Досить із тебе, Аню. Ти ж розумієш, що це ніколи не скінчиться. Так, вони твої батьки, але прошу тебе – тримайся якнайдалі”.
Дванадцять років тому я поїхала на заробітки в Італію. Працюю у невеликому селі, що знаходиться у горах, разом із чоловіком, ми доглядаємо заміський будинок забезпечених італійців. робота не важка, а платять доить непогано, адже не кожен погодиться тут жити. Але нам удвох добре, це наше гніздечко на краю буремного Всесвіту. Шостий рік тут і змінювати нічого поки не збираємось.
Їхала я на заробітки майже одразу після школи. тато і мама мої люди літні. я пізня дитина, на їхню пенсію. аби самим вижити не те, щоб студентку тягнути. Я мріяла підзаробити, потім повернутись і здобути освіту. Але рік за роком, з роботами щастило, покидати не хотілось та й тато із мамою не радили.
Але й гроші потрібні ж були. У нас в селі дім старий, без зручностей, от і настояла на тому, аби тато із мамою почали ремонт робити. п’ять років до ума той дім доводили. Почали від стріхи, а закінчили підлогою. Дері. вікна, стеля, стіни. Все потребувало ремонту, адже за сорок років що вони там жили, лиш підтримувалось усе, не ремонтувалось капітально.
З чоловіком своїм я вже тут, в Італії познайомилась. Одружились ми і майже одразу нам роботу оцю і запропонували. Шостий рік ми тут собі працюємо, на власну квартиру збираємо гроші, хоча вже й не знаємо, а чи й повернемось в Україну.
А тепер уявіть моє здивування. коли батьки мої заявили, що саме через мене муситимуть шукати собі на зиму притулку десь:
— Жили собі тихенько роками у теплі добрі, так ні, доньці не йметься – робіть ремонта. А як нам тепер бути, га! ти про це подумала? Скрізь оцей твій ламінат “тепла підлога”. ні грубки у хаті, ні плити, все викинуто. А на чім їсти варити, чим грітись. якщо світла не стане. Ми ж старі люди. з тим генератором поки розберешся.
Справа в тому, що коли ремонт робили, то й справді вирішили зробити усе до толку, аби тату і матері на старості було комфортно: поклали теплу підлогу по всьому дмі і встановили сучасний котел, аби батьки дрова не носили.
А оскільки нині усі напружено очікують зиму і переймаються. як буде з електрикою, то й тато із мамою мої уже казна чого собі навигадували. Але найприкріше, що саме мене вони зробили винною у всьому. Бачте, то я ремонт закомандувала, а в них і без того все було прекрасно. Тепер, саме через мою забаганку їм немає як зимувати, адже в домі буде холодно, вони вважають.
Я виправдовуюсь, кажу, що найму людину. яка буде слідкувати за котлом і енератором у разі чого, але вони мене не чують. Тепер не тільки котел, але й вікна нові не хороші, адже від них дме, а двері у них були на віки, а я їх викинула і поставила сучасні і не такі довговічні. та й душ їм у хаті ні до чого, як користувались тазиком, так і користуються.
Чоловік мій каже, що я не повинна з ними спілкуватись, але ж то мої батьки, як так.
Однак, і слухати вже я їхніх жалів на мене вже не можу. Я на всій вині і через мене їм тепер так важко і незручно.
Я не розумію, чому вони так поводяться, чим я завинила? Я ж хотіла, як краще, а чую тільки докори.
Як же мені тепер бути, як припинити це все? Невже і справді припинити спілкуватись?
А може придбати їм у селі яку хатину, най живуть як звикли?
05,102023
Головна картинка ілюстративна.
