На екрані стався величезний бабах. Тато розчаровано лупнув мишею об стіл. З хвилину вони дивилися, як догорає танк.
Нарешті тато крутнувся на стільці і роздратовано сказав:
— Що хочеш?
– Ось.
Віталік розстебнув куртку та обережно витягнув маленьке чорне цуценя. Малюк розплющив одне око і втупився в батька.
— Що це?
—Розумієш, тату, у Данила п’ять цуценят.
— І?
— І я виміняв одного на складаний ножик.
– Що? — заволав батько. — Мій складаний ножик? Мій? Який я подарував тобі, відірвав від серця? Та ти знаєш скільки цьому ножикові років? Я ж його змалку… А ти… Відійди від мене.
Батько відвернувся. У Віталіка виступили сльози. Він міцно притиснув цуценя до себе.
— Ну, тату.
Розмахуючи руками, тато знову заволав:
— Я тобі особисто в руки віддав свій складаний ножик. Щоб ти ріс хлопцем. Щоб ти стругав рогатки. Щоб ти…
— У Данила дача, йому ножик потрібніший. А мені потрібніша собака, — не здавався Віталік.
— Ах, ти, шибеник. Ще з батьком сперечаєшся. Багато ти розумієш, кому що потрібніше. Ця собацюра нам триста років у квартирі не здалася. Ану, пішли назад міняти.
Як розлючений тигр, тато кинувся на подвір’я. Розтоптані капці раз у раз злітали з ніг, і він спритно підхоплював їх на бігу. Знайшли Данила.
— Забирай своє цуценя і віддавай назад наш ножик, — суворо сказав батько.
— Дядьку Миколо, ви тільки не переживайте. Я продав його Андрієві за 20 гривень, йому більше треба. У нього брат – рибалка, – задумливо додав Данило.
— Як продав за 20 гривень?! Мій ніж? За 20? — тато вкрився червоними плямами.
— То де цей Андрій?
— Він поїхав до бабусі.
— А де гроші?
— Ми на них із Віталіком морозиво купили, одне на двох.
Батько безсило опустився на лавочку.
Хлопці стояли поряд і гладили цуценя.
— Ти дивися, курку йому тільки варену, і пережовуй, бо він ще маленький, — діловито наставляв Віталіка Данило.
— Без тебе розберемося, — гаркнув тато і попрямував додому.
— Що ми скажемо мамі? Зараз прийде, дістанеться всім, і мені, і тобі, і цуценяті.
— Нічого. Вона після манікюру добра. Давай помиємо посуд, вона зрадіє, тоді й покажемо.
– Давай.
Стрибаючи через сходи, вони швидко забігли на поверх.
— Ворушись, старий, бо не встигнемо, — командував тато.
Знайшли старий іграшковий візок, застелили ганчірочку, поклали цуценя.
— Я митиму, а ти витирай і відразу все по місцях, щоб ані ложечки не залишилося.
—Ага.
Встигли. Обмахуючись мокрим кухонним рушником, тато пішов відчиняти двері.
— Як сходила?
— Чудово. Зоя була сьогодні просто в ударі, дивись, які квіточки мені зробила.
— Гарно.
Мама зайшла на кухню, подивилася на стіл, потім у раковину і тихо запитала:
— Що трапилося?
Віталік викотив візок.
— От.
— Хууух… — видихнула мама. — Налякали.
Вона взяла цуценя, піднесла до вікна, оглянула.
— Гарний, чистенький. Хлопчик. Сину, це ти його приволік?
— Так, мамо.
– А молока купити розуму не вистачило. Мерщій біжи у магазин.
Віталік вигріб дріб’язок з вази і помчав.
Потім вони пили чай з печивом та вигадували ім’я цуценяті. Після довгих суперечок вирішили назвати Смітом на честь улюбленого маминого актора.
Увечері батько прийшов у кімнату до сина.
— Вибач, що я назвав тебе шибеником.
— Та все гаразд, тату. Я все розумію, нерви. Іди грай.
Віталік вимкнув світло, ліг у ліжко. «Який сьогодні щасливий день був», — подумав він і міцно заснув.
Автор: Ганна Pябцева. Фото ілюстративне.
