– Мамо, та діти мають жити окремо від батьків! Тоді шлюб буде довшим.
Я на те махаю рукою, бо можна жити й зі свекрухою довгі роки в мирі і любові, а можна й на орендованій за місяць розбігтися. Як згадаю, що в маленькій хатині ми всі жили разом, я з братом, бабуся і мама з татом, де й поміщалися, а за право спати на печі, то справжнє змагання було, бо то було єдине місце, де міг спати сам.
То що мені було паньошитися, коли чоловік мене привів в двокімнатну квартиру, де вже жила його мати?
Правда, то була хрущовка і кімнатки були крихітні, але для мене, то був цілий палац.
Свекруха мене незлюбила з першого погляду і до останнього подиху. Все казала, що я хочу її квартиру за получити і взагалі не варта її сина.
– Не для того я Михайлика ростила та вчила, щоб якась його отак обкрутила! Не бути тому!
Звичайно, що вона до мене не давала Михайлові ніяк оженитися, бо всі були дівчата не такі. То освіта не така, то постава, то мова і так вона це кожного дня повторювала, що Михасик вартий кращого і знайде собі мало не принцесу, що Михайло більше ту дівчину не приводив додому.
А от на мені став руба і вирішив одружитися. Мати йому казала, що я з села і чи не з ногами на стіл вилазитиму, але той не слухав. Казала, що я квартиру їхню хочу, а його не люблю і це повз вуха пускав.
Привів мене до себе і тут у мене й почалося веселеньке життя, адже я справді багато чого не вміла, а свекруха й не думала вчити, а все демонструвала Михайлові – і каструлю спалену і горня розбите.
– Ти бачиш, яка вона, – питала сина.
Я не могла себе захистити, а чоловік вирішив триматися осторонь, бо не хотів маму ображати.
– Ти помовчи, а їй скоро самій обридне, – казав мені на мої сльози.
Я практично лишилася з цією жінкою віч-на-віч і не розуміла, як я себе маю вести. Старалася взагалі з кімнати не виходити, як прийду з роботи, то вона голосила, що син голодний, а невістка їсти йому не готує, а все вона мусить. Йшла готувати. То все було не так і її каструлі не треба чіпати, а купити свої. Коли я купувала каструлі чи тарілки, то було погано, бо я тринькаю гроші, які її син заробляє на речі, які й так є.
Я почала худнути і погано себе почувати, подумала, що то все від нервів, бо таке витримати було просто неможливо. Але виявилося, що я просто при надії.
Але й тут свекруха почала рахувати дні і заявила, що я тоді пізно прийшла з роботи і дитина не Михайла.
Коли чоловік вже привіз мене з пологового, то свекруха прийшла подивитися на онука і сказала:
– То не наше, ти дивися, Михайле, що вона тобі на шию хоче повісити чужу дитину!
У мене з очей градом покотилися сльози і я глянула на чоловіка. Він весь побілів і вискочив з хати.
– Ну що, дівко, – сказала мені свекруха, – збирай свої манатки і йди звідси зі своїм сином! Я тобі й речі поможу зібрати!
– Не треба, я сама, – сказала я.
Я тоді чітко зрозуміла, що в цій жінці немає нічого людського, якщо вона виганяє мене з онуком, хоч чудово знає, що дитина їхня. Якщо чоловік мене не захищає і дитину, то я маю сама дитину захистити.
Набрала пеленок в сумку, щось зі свого і пішла геть з квартири. Спішила аби встигнути в село на автобус.
Біля під’їзду зустріла чоловіка і він здивувався, що я з сумкою.
– Добре, що ти зібралася, я за квартиру нам домовився. Почекай на мене на лавочці я речі зберу.
І отак чоловік зібрав наші речі і ми поїхали на нову квартиру і більше до свекрухи не навідувалися. Якось вона приходила до Михайла на роботу і казала, що раз він так за дитиною, то вона може зробити так аби мене позбавили прав і вони будуть жити втрьох: вона, Михайло і його син. Чоловік сказав, що не переступить поріг її хати, поки вона мене не перепросить. І цього так і не сталося, так вона самотньою і відійшла. Так, що я добре знаю, що справа не в квартирах, а в людях.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
