Я їхала в потязі, і моєю супутницею була миловидна жінка років 45-ти. Антоніна, так її звали, була охайно, зі смаком одягнена. Проводжав Тоню гарний юнак.
Як виявилося, то був її молодший син. Він допоміг занести валізи, обережно порозкладав їх. Особливо обережно він поводився з кошиками зі штучними квітами (Тоня їхала на батьківщину до місця вічного спочинку найрідніших людей). Були ці кошики напрочуд гарними.
Жінка потім ніби виправдовувалася: мовляв, любить живі квіти, але через те, що немає можливості часто бувати біля батьків – везе штучні. Я її розуміла. До Антоніни тулилася дівчинка Катруся. Спочатку я подумала, що то її онучка, бо дівчинці було неповні 4 роки. Але вона називала Тоню «мамою».
За матеріалами – “Є”.
Їхали довго, ми встигли познайомитися, разом пообідали, посміялися з малої Катрусі. Коли дівчинка заснула, жінка почала свою розповідь.
– Я народилася у маленькому селі, де всі знають одне одного змалку. Батьки мої були дуже хорошими людьми. Тато водієм працював, а мама – в ланці. Але вона мало ходила на роботу, бо дуже нездужала. Батьки робили все для того, щоб я могла здобути освіту. Після закінчення школи я вступила до медичного інституту. Як раділи батьки! Як пишався тато, а мама навіть хворіти стала менше. Я намагалася не підвести своїх рідних, гарно вчилася, навіть підвищену стипендію отримувала. Коли навчалася на 2-му курсі, ми поїхали у будівельний загін. Тоді я познайомилася з Петром, він навчався у будівельному інституті. Крім гарної білозубої усмішки, пишного чуба та веселої вдачі, хлопець зачарував мене грою на гітарі. Щовечора ми збиралися біля багаття, і пісня об’єднувала студентів з різних навчальних закладів. Моє серце завжди боязко тріпотіло, коли юнак знаходив якийсь привід, щоб заговорити. Цілий місяць ми старанно приховували свої почуття, а коли до завершення роботи залишився один день, Петро зізнався мені у коханні. Яка я була щаслива! Але ми роз’їхались, навіть не обмінявшись адресами.
На канікули додому я приїхала з новими почуттями, з цілою сумкою подарунків, та ще й з чималою сумою грошей, що заробила у студзагоні.
Тато зустрів мене на вокзалі і якось нервово поглядав вбік. Дорогою я розповідала про своє життя, а він ніби не слухав. Я ніяк не розуміла, що ж трапилося, в голову лізли різні думки. А коли під’їхали до воріт, я все зрозуміла. Мама стояла, прикриваючи фартухом великий живіт. Вона соромилася свого стану, бо вважала, що мене це образить. Але як я зраділа! Я пригорнулася до неньки, і вона розплакалася. Крізь сльози мама розказала про те, що навіть не здогадувалася про те, що носить дитяточко, думала, що вже настав період, який є у жінок за 45. Лише коли потрапила до лікарні з черговими проблемаим з самопочуттям, все з’ясувалося.
Швидко пролетів місяць відпочинку. Пакуючи валізи, я з тривогою спостерігала за мамою. Через три години у нашій сім’ї з’явилася Валюшка. На навчання довелося їхати аж на початку жовтня, бо після появи малечі мама була дуже кволою. Тато взяв на себе всі хатні та господарські справи. Я займалася новонародженою сестричкою. Коли мамі стало краще, я поїхала на навчання.
За 2,5 року Валюша стала загальною улюбленицею не лише батьків, а й усіх жителів нашої сільської вулиці. І тут трапилося непоправне. Батько вантажив у лісі колоди на машину…. Не встигли довезти – не стало дорогою. Через тиждень після прощання з батьком не стало й мами. Вона так тужила за ним, що не змогла.
Наче крізь сон пам’ятаю ті дні. Як жити далі, що робити з навчанням, куди подіти все наше господарство? Кожного дня я брала за руку Валюшу і йшла до моїх найрідніших. Я не плакала, тільки просила дати мені хоч якусь пораду. І ось одного разу мене до тями привів хруст зламаної гілки, що впала неподалік. Валюша з криком відскочила і гірко заплакала. Я схопила її, притулила до себе і дала собі слово, що ніколи її не покину.
Як я закінчувала навчання, як було важко – то вже окрема історія. Добре, що Валюша відвідувала дитячий садочок. Лише у вихідні та на канікули я забирала її до себе в гуртожиток. Серед цього виру, серед щоденних турбот я забула про особисте життя, та й не було коли про це думати. Мене не покидала думка, що десь поблизу повинен бути той Петрусь зі студзагону.
Так і сталося. Я відбувала свою практику в обласній лікарні і моїм пацієнтом був його батько. Вперше за останні роки я була щасливою. Через рік ми одружилися, через два – появився Іванко, ще за рік – Андрій. В родині Петра панувала атмосфера спокою, достатку, взаємоповаги.
Мене з сестричкою прийняли дуже добре. Свекруха замінила нам маму. Коли ми одержали квартиру, моєму щастю не було меж. Валя вже ходила в 5-й клас, мої хлопчики – в дитячий садочок. Вона мені дуже допомагала: і по господарству, і з хлопчиками. Петро завжди дбайливо ставився до моєї сестрички, часто ходив на батьківські збори, допомагав з підготовкою рефератів.
Роки пролетіли швидко. Всякого було у нашому житті, але жили ми не гірше від інших. Коли купили машину, всією сім’єю їздили до моря. Як так сталося, що я не помітила змін у житті сестри: чи то більше часу віддавалася роботі, чи нарешті заспокоїлася, чи, може, діти були на першому місці…
Після випускного вечора Валя оголосила, що вирішила вступати до театрального. Документи повезли, Валя і Петро, аж до Москви. Через тиждень повернулися. Валя була пригніченою, вона провалилася на першому ж іспиті.
Я, як могла, намагалася заспокоїти сестру. Вона не хотіла більше нікуди вступати і категорично відмовлялася записуватися на курси. Потім ніби отямилася та цілими днями валялася на дивані біля телевізора… Того дня мені не забути до останньої хвилини. Виклик до хворого був з нашої вулиці, і я вирішила на хвилинку забігти додому, щоб забрати документи, які забула вранці. Коли відчиняла двері, то помітила туфлі Петра. І – якась тривожна тиша. Серце сполоханою пташкою затріпотіло, піднялося догори і каменем впало донизу. Те, що побачила крізь відчинені двері, не давало можливості сумніватися. Мій Петрусь з найріднішою людиною у світі – моєю сестрою. Я вискочила з квартири. До кінця робочого дня не могла заспокоїтися. Вже було далеко за північ, коли мої хлопчики знайшли мене у сквері на лавочці. Від них я дізналася, що кудись зникли і Петро, і Валя. Через тиждень Петро прийшов, благав пробачити. Я не змогла, він перевіз свої речі до батьків. А через 9 місяців у двері подзвонили. На порозі стояла Валя, прикриваючи сумкою величезний живіт. Вона нагадувала нашу матір.
Дівчинка з’явилася на світ кволою. Її Катрусею. Саме тоді Валя написала заяву про те, що відмовляється від дитини. Мені залишила тільки записку, в якій благала пробачити її і ніколи не шукати. Так у моєму житті з’явилася ця крихітка. Я зроблю все, щоб її життя було кращим, ніж у її матері. Мої сини – це великі крила, які не дадуть нам впасти. Але я дуже сподіваюся, що Валя повернеться, і моє серце нарешті заспокоїться. Якби ж вона дізналася, що я все пробачила, може, повернулася б.
Автор – Ольга ДРАГАН.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
