– Завтра збереш речі, та щоб духу твого тут не було.
– Чи ти геть від через переживання глузд втратила Ларисо, мені теж тяжко, адже рідного брата не стало. Схаменися!
– А це тут до чого, – не вгавала братова, – може Василь тебе і пожалів та я з тобою жити не збираюсь, я особисто тобі нічого не винна і ніяких обіцянок не давала.
За матеріалами – Уют.
Зібравшись з духом мусила збирати свої пожитки. Дві невеличкі торби, от і весь скарб, що мала у свої сімдесят. А далі куди? Хіба під тином віку доживати, бо хоч і мала трьох дітей, до жодного не могла звернутися за допомогою.
А ще три роки тому все було гаразд. Була я господинею у своїй трикімнатній квартирі, і навіть уявити не могла, що все моє життя полетить шкереберть, тому що вирішила допомогти сину у скруті.
У той день Євген (старший син) прийшов посірілий від смутку. Говорив затинаючись, ховаючи очі. Десь у незнайомій компанії напідпитку програв чималу суму у карти. Думав жарти, та посипалися різні попередження, декілька разів його перестрічали й доводили, що не жартують. Оскільки потрібної суми все одно не мав, сказали, що заберуть дружину й доньку відпрацьовувати борг. Син просив лиш про одне: взяти потрібну суму у кредит, адже сам офіційної роботи не мав. Він навіть банк знайшов, де під заставу житла, швидко мали отримати потрібні кошти.
Чи я не мати, чи у мене серце камінь? Зробила все, як він просив, та вже через місяць пролунав перший дзвінок із банку з проханням внести необхідну суму для погашення кредиту. Євген запевнив, що то помилка, щось наплутали. Я повірила, бо нічого не тямила ні в банках, ні в кредитах, подумати не могла, що рідний син обмане.
Та життя швидко скинуло мої “рожеві окуляри”. Кредит син не оплачував, а я таких сум і в руках ніколи не тримала. Через деякий час відбувся суд, і моя домівка відійшла за борги банку, а син навіть “вибач” не сказав.
Жити я пішла до Євгена на їх орендну квартиру. Та не довго вони мене терпіли. Одного дня невістка прямо сказала, що я їй набридла, що її дратує моє старече шаркання по підлозі, від запаху моїх пігулок у неї голова йде обертом, а на місці моєї розкладушки має бути шафа. Євген стояв за плечима дружини й мовчав, стало зрозуміло, що то їх спільне рішення.
Зателефонувала до доньки, у той же день вона разом із чоловіком мене й забрала до себе. Надійці не було й тридцяти, мала трьох бешкетників. Вони з чоловіком якось зразу вирішили, що я буду нянькою, а вони працюватимуть. Ніхто навіть не поцікавився, чи зможу я в свої роки доглядати за трьома малолітніми дітьми, прати, готувати, прибирати. Старалась як могла, але роки не дозволяли встигнути скрізь. Посипалися докори: чому посуд не вимила, а лежу, чому дітей не відвела куди просили, як можна було за цілісінький день не попилососити, чому на обід лиш борщ, хоча б вареника якого зліпила. Що мала сказати, лиш горювала. А коли потрапила до стаціонару, Надійка ховаючи очі попросила до них не повертатися.
Залишився середній син та й він відхрестився від мене. Пояснив, що живе у дружини, брати мене нікуди, запропонував мені зняти кімнату, або поселитись у хостелі…
На виписку за мною приїхав брат, забрав у нашу батьківську хату. Діти про мене геть забули, лиш тицяли пальцями одне в одного, шукаючи того, хто мусив мене прихистити, пересварились, зробили винною мене, та й вся поміч.
І ось учора брата провели у останню путь. А сьогодні стою з двома торбами на зупинці…
Анничка.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
