— Геннадій Дмитрович, твій син. Якщо не віриш, документи покажу. Виявляється дітей можна мати від кого завгодно, а батьком записують законного чоловіка. – засміялась Тая. – Ой можна подумати ти три роки заробітків святим там був. Та ви, чоловіки й дня без жіночого тепла не можете, а тут три роки. Просто твої зради не помітні, а я ось, згадку нам залишила.
Дмитро не їхав – летів додому. Ще б пак, три роки не бачив рідного краю і коханої дружини. А цей бусик так повільно їхав. За вікном миготіли ландшафти чужих країн. Закрив шторку аби того не бачити. Набридло, вся ця краса чужих країн набридла. Додому, аби вже ніколи усього цього не бачити. Аби діставати щоранку і пити холодну колодязну воду, вдихати на повну повітря рідної землі.
Десь там чекала кохана Тая. Така рідна і сильна. Все згадував, як тоді прощаючись перед поїздкою у невідомість на заробітки, шепотіла:
— Все мине. Ми все переживемо, – ковтаючи сльози говорила – шепотіла. – Ти лишень знай, що все це не на довго. Лишень двадцять тисяч і ти повернешся. І в нас буде власний дім. Власний.
Дзвонила щодня. За ці три довгих роки жодного дня не було, аби не чув її теплого і рідного голосу. Сам собі усміхався. І чим вона його полонила. Така не показна, а жити, дихати без неї не може.
Їхав без попередження. Давно мріяв зробити їй сюрприз, аби не клопоталась на кухні. Аби зустріла так, без зайвого хвилювання.
Машина таксі м’яко підкотила до будинку. Вихопив сумку з багажника і вихором залетів в дім. До неї. До такої рідної і його.
Тая поралась на кухні. З навушниками вона навіть не почула, як він увійшов. Обійняв. Нарешті. Тільки тепер зрозумів, що три роки роботи на чужого пана скінчились. Він вдома. Тая ніби його чекала. Повернулась і обійняла так міцно. Уся, ніби, вросла в нього.
А поруч із дитячого візочка долинув плач. Жінка стрепенулась і почала підкачувати маля. Дмитро усміхнувся.
— І чийого це ти малюка бавиш? – прошепотів.
— Нашого. – сказала з усмішкою.
Дмитро розсміявся беззвучно.
— Та я серйозно, дзвони матері, що нянька на найближчий тиждень зайнята.
— І я серйозно, Дмитре! Це наш син, я його мама, а ти татусь.
Ще не сприймаючи слова дружини в серйозно пішов діставати подарунки. І тут помітив те, чого не бачив раніше: купа дитячих іграшок і речей, ліжечко у кутку кімнати і величезний манеж.
— Звідки в тебе ця дитина, Таю. Не може вона бути нашою.
— Чому ж, цілком. Геннадій Дмитрович, твій син. Якщо не віриш, документи покажу. Виявляється дітей можна мати від кого завгодно, а батьком записують законного чоловіка. – засміялась Тая. – Ой можна подумати ти три роки заробітків святим там був. Та ви, чоловіки й дня без жіночого тепла не можете, а тут три роки. Просто твої зради не помітні, а я ось, згадку нам залишила.
Дмитро вражено сів. Обхопивши голову руками став розхитуватись зі сторони в сторону.
— Хто? З ким ти? Довго?
А Тая без краплі каяття, геть чужа, не та, яку він тоді на вокзалі залишив кидала слова – камені:
— Яка різниця? Не питала в нього хто і звідки. Та й точно не знаю котрий. На тих кого пам’ятаю малий не схожий. Їстимеш. Я, ніби знала, борщик твій улюблений приготувала.
Дмитро важко підвівся. Подивився в саму душу посірілими від відчаю очима:
— Нікого крім тебе. За всі ці роки. Не мав. Навіть думки не мав, а ти…
Тая ніби отямилась. Ніби, хто одразу її підмінив, впала навколішки, залементувала:
— Дмитрику, ти ж не підеш. Ти ж так сина хотів, коханий. Він наш. Твій і мій синочок. Я не знаю, що на мене тоді найшло. Сама не своя була. Вірила, бачила тебе з іншими, там, далеко. От і робила усе те, аби тобі відплатити. Я ж не знала, що ти так кохаєш. Я ж не вірила що таке бути може. Прости!
Вже ввечері Дмитро купив квиток. Повертався знову на чужину. Таї так нічого і не сказав. Мовчки вийшов.
А вже наступного вечора знов зателефонував дружині, аби почути її ніжний і такий рідний голос.
— Привіт!
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.
Головне фото – firestock.
