Відтоді як донька вийшла заміж пройшов не один рік, але з кожним роком ми віддалялися все більше. Мені здавалося вона зовсім забула про батьків. Скучивши я набрала номер Олі. У слухавці довго не відповідали і нарешті почула:
– Слухаю!
– Олечко, це мама. Ти що так захекалася? У спортзалі мабуть знову? Тобі незручно говорити?
– Ні. Машину Павлову мию.
– А чому ж ти?
– Ну а хто? На мийку гнати за шалені гроші?
– Боже помагай, доню. Я чому дзвоню, Олечко – приходьте з чоловіком у неділю до нас. У нас з татом річниця весілля. Посидимо, шашлик посмажимо, побалакаємо…
– А чого раптом святкувати надумали? Сивина в бороду, біс у ребро? – уїдливо запитала донька.
– Та ми вже 30 років разом. Як не відзначити?
– Вибач, мам, не вийде. Ми в неділю на весілля запрошені. У Славка найкращий друг одружується. У вас цих річниць ще скільки буде, а перше весілля – воно одне.
Я проковтнула клубок в горлі, що так невчасно підкотився і тільки й змогла видавити:
– Шкода, а ми так скучили.
– Та ми теж, мамо, але не відмовляти ж людям. Тільки ти не ображайся, ми обов’язково вас привітаємо. Потім…
– Гаразд, – намагаючись не видати свого розчарування, сказала я. – Подзвоню твоєму братові.
На жаль у сина теж були свої плани. Поклавши слухавку, я розревілася як дівчинка, не в силі вгамувати своє розчарування.
– Що трапилося, Ніно? – розгублено запитав чоловік.
– Нічого особливого, коханий, просто діти не зможуть приїхати на нашу річницю весілля, а я так сподівалася всіх зібрати за одним столом.
– Гаразд, досить скиглити! Це ж наше свято в кінці кінців, а не їх.
Цієї ночі мені не спалося. Немов камінь на душу поклали. Образа спати не давала, підносячи все нові і нові картини. Що ж я не так зробила в своєму житті, що діти мене не цінують? Обох вивчили, кожному житло забезпечили, все робили, щоб дітки ні в чому не мали потреби, а вони як чужі. Чоловік заспокоював мене:
– Люба, у них вже свої сім’ї, їм не до нас. Ну я ж є у тебе і ти у мене. Заспокойся. Давай я тобі крапель накапаю?
– Та випила вже. Ти на роботі весь час, я одна. Словом ні з ким перемовитися. Самотньо мені, Вітю.
На наступний день чоловік прийшов незвично рано.
– Щось на роботі?
А він весь сяє. Простягає мені букет з-за спини.
– Це для тебе! Завтра їдемо відпочивати на озеро на цілий тиждень.
Будиночок, який орендував Віктор і справді був чудовий. Навколо море квітів і вид на озеро з вікна.
Прокинувшись вранці, я зрозуміла, що все ліжко завалене квітами, по кутах кімнати красувалися різнокольорові кульки. А коли я хотіла умитися і подивилася в дзеркало, то побачила напис “З річницею весілля, кохана!”.
Від щастя, я готова була розплакатися. Глянувши у вікно, я побачила свого чоловіка, який несе в руках плетений кошик. Ще подумала, що за сюрприз він мені готує. Взявши в руки кошик, я почула тонке попискування, відігнула ганчірку і побачила крихітну руду грудочку.
– Ну як? Приймеш? – чоловік сяяв як нова копійка.
– Вітю! Це найчудовіше свято в моєму житті.
Ми провели буквально медовий місяць, правда який тривав лише тиждень, але вражень вистачить ще на роки. По приїзду не замовкав телефон. Діти нас загубили:
– Мам, у вас совість є? Ми обдзвонились вже, телефон не доступний!
– Та що ти так розійшлася, – відповіла я донці, – маємо ми право з батьком відпочити чи ні?
– Звісно. Просто не дзвониш, не турбуєшся.
– Ну про тебе ж є кому подбати. А ми з татом вирішили пожити для себе.
– Для себе?! Мам, що діється?
– Просто у нас медовий місяць і нам не до вас.
Відтоді у нас вже рік як медовий місяць. Діти стали уважніші, чоловік пішов з роботи і ми навчилися обходитися малим, адже у нас є МИ.
