fbpx
Історії з життя
– У нашому видавництві з’явився холостяк, – забувши привітатися, повідомила подруга. – Одне ім’я чого вартує – Світозар!

– Можна у тебе винайняти житло? Я хочу відпочити. Втомлений, розгублений, посивілий – він чекав на відповідь. Не встигла нічого сказати. Прокинулася.

Ранок стукав у вікно прохолодними сонячними промінчиками. Ще б подрімати. Заплющила очі. Але в голові крутився сон. І спогади.

Світозар… Багатенько років минуло з часу їх зустрічі. Але вона пам’ятає це гаряче літо. Навіть день. То була середа.

– У нашому видавництві з’явився холостяк, – забувши привітатися, повідомила подруга. – Одне ім’я чого вартує – Світозар!

– Звідки знаєш, що холостяк?

– Любко сказав. Вони приятелі.

– Один холостяк на п’ять холостячок. Шкода чоловіка.

Вони зустрілися у кабінеті Любка, точніше, Любомира Ігоровича – шефового заступника і правої руки.

– Соломіє, це – наш новий бухгалтер Світозар.

Їх очі зустрілися, посміхнулися, сполошилися…

– Світозаре, а це – Соломія. Наша художниця. Раджу завітати до її кабінету. Ми часто забігаємо туди на каву. Чудове місце для гарного настрою.

У кабінеті Соломії, який називали виставковою залою, красувалася галерея потішних портретів-шаржів співробітників. А ще вона любила малювати небо: втомлене вечірнє, ніжно-сонне ранішнє, гаряче від літнього сонця, захололе від морозів, суворо-грозове, нічне – з усміхненими зорями, осіннє – з відтінком тихої печалі…

Друзі і колеги знали: Соломія любить квіти. Вони приносили до її «зали» вазони, букети і букетики. А вона вміла готувати неймовірно смачну каву. І з радістю пригощала нею гостей.

Через кілька днів Світозар несміливо переступив поріг її «зали».

– Хотів переконатися, що Любко каже правду, – пожартував. – Скільки неба! Ваші картини… вони неймовірні. А це…

– Це – моя доня. Сидить на хмаринці і гойдає ніжкою. Світозаре, можна вас пригостити?

Вона готувала каву. А він роздивлявся картину з маленьким білявим дівчатком.

«У неї сім’я. А я думав…», – картав себе потай.

«Гадає, у мене гарна родина», – вела діалог сама з собою.

«Чому жінки, які мені подобаються, заміжні?» – дивувався.

«Невже йому ще не сказали, що художниця – розлучена?»

– Будь ласка, ваша кава.

Узяв горнятко з її рук. Припав устами до запашного напою. Аромат кави упереміж із тонким, вишуканим запахом парфумів цієї жінки п’янив, зачаровував його.

До «зали» влетів Любко.

– Соломіє! О, Світозар… Як тобі кава? Соломіє, треба терміново накидати ескізи до нової книги. Придумай щось просте, оригінальне, основне – не банальне. Допивай каву, Світозаре. Мене вже тут нема.

– Так завжди у нас. Під кінець робочого дня нагальні справи. Вибачте, Світозаре, мушу зателефонувати подрузі, щоб мою малечу з садочка забрала.

– Чоловік у відрядженні?

– Чоловік у розлученні.

– Перепрошую…

– Нема за що.

Йому стало легко. Вона вільна!

Світозар почав частіше заходити до її «зали». Він «приміряв» цю жінку до свого холостяцького статусу. І вона йому пасувала. Навіть подумки подружився з її донькою.

«Я закохався в цю жінку», – мусив зізнатися собі.

«Невже я закохалася?» – боязко запитувала у себе.

Після невдалого заміжжя Соломія й на холодне дмухала. Залицяльників ігнорувала.

Якось неначе випадково Світозар наздогнав її після роботи.

– Поспішаєте за малечею?

– Ні. Донька в селі у бабусі.

– Соломіє, я можу вас запросити у мій улюблений ресторан? Біля парку.

– Гадаю, можете.

«З ним затишно і легко», – переконувала себе.

«Я почуваюся щасливим закоханим хлопчиськом поруч з нею».

«А я, було, зневірилася у чоловіках».

«Шкода, що не зустрів її раніше. На тій картині могла би бути наша донька. А, може, син…».

У колективі жваво обговорювали їх стосунки.

– Світозаре, у тебе серйозні наміри щодо нашої художниці? – запитав Любко.

– Чому б і ні?

– Вона ж розлучена. І з дитиною. Тобі б своїх дітей мати, а не чужих годувати.

– Соломія мені подобається. Розумієш?

– А ти знаєш, чому вона розлучилася?

– Це – не таємниця. Її колишній чоловік коханок мало не додому водив.

– Може, мав коханок, бо була на те причина?

– Я тебе не розумію, Любку.

– Думаєш, Соломія свята!?

– Тобто?

– Це мої власні здогадки. Художники, художниці… Ті творчі натури не ангели. Їм натхнення потрібне. Нові враження. А тобі треба нормальну сім’ю. Світозаре, як друг раджу – викинь її з голови.

Настирливий Любко провів не одну подібну «дружню» бесіду. Врешті-решт Світозар здався. А щоб, бува, не передумав і не повернувся до Соломії, Любко познайомив його зі своєю далекою родичкою, з якою Світозар невдовзі й одружився.

На Соломіїних картинах небо тепер було стривожене, розкуйовджене хмарами, розхристане вітрами, розіп’яте смутком. На тих картинах беззвучно ридала-тужила її душа. Не таїла образи на Світозара. Чомусь не могла. А ось Любко… Не раз хотіла підійти і запитати: що поганого вчинила йому? Чому вирішив, що може розпоряджатися чужими долями? Передумала. Хай життя розсудить. І воно розсудило…

Любкові перестало фортунити, коли шефа забрали у столицю на підвищення. Новий директор влізливого заступника скоро позбувся. А оскільки Любко, крім керувати, нічого більше робити не вміє, то не затримувався надовго в жодній організації.

Світозар крутиться на двох роботах. Підростають сини-близнюки. Дружина подалася на закордонні заробітки. Але ні Світозарові, ні хлопцям від того не легше, навпаки. Зустріла там іншого чоловіка. Живуть «на віру». Зі Світозаром розлучатися не хоче. Синами не переймається.

Недавно Соломія зустріла Світозара. Якби не спинила і не заговорила, то й не помітив би. Брів, як у воду опущений.

– В одному місті живемо, а скільки років не бачилися. Ти не змінилася, Соломіє.

«Який він сивий! Як подався!» – мовила подумки.

– Читав про твою виставку «Мої небеса». Вітаю.

– Це вже не перша виставка.

«Якби ти знав, скільки тих небес я присвятила тобі».

– Пробач, що послухав тоді Любка. Я…

– Не варто, Світозаре. Ти послухав свого ліпшого друга.

… У її спогади увірвався телефонний дзвінок від чоловіка:

– Добрий ранок, сонечко. Вже прокинулася? Маю гарну новину. Домовився про твою виставку у двох закордонних галереях. Їх зацікавили твої небеса.

– А я задумала нову картину. Хочу намалювати щастя. Як гадаєш, якого воно кольору?

автор: Ольга Чорна

Читайте також: “Права і техпаспорт у смартфоні”: в Україні офіційно запустили додаток “Дія”

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook