Уже більше п’ятнадцяти років я була за кордом на заробітках і найбільшою моєю мрією було приїхати додому у відпустку. Останні два роки я вирватись не могла. Все ніяк не складалось, бо ж то із документами були негаразди, то через всю цю ситуацію я ніяк не наважувалась додому приїхати. А цьогоріч я таки твердо сказала собі, що поїду. “Ти чого, мамо? – протягнула донька обурено, – Яке додому? То ж скільки грошей піде? Чи ти про кредит забула?”.
Я виховала свою доньку дуже гарною і доброю людиною. Хай і не жили ми у розкошах, але мали і на хліб і до нього. Так, не завжди я могла придбати Олені обновку омріяну. Не їли ми ковбас щоденно, однак були ми між собою дружні і відверті. Та й не бажалось нам більшого, хіба на свята подарунок кращий придбати, але ми цінували і те, що мали.
Поїхала я на заробітки тоді, як у доньки моєї недугу виявили. Залишили я свою дитину на маму і у світи подалась. Бо ж іншого виходу, а чи способу знайти необхідні гроші я просто не мала і не знала.
Гроші творять дива, принаймні їх наявність у нашій сім’ї створила чудо – донька таки одужала. Я повертатись не стала, бо ж вона уже й студенткою була і треба були ще більші гроші, але вже на те, аби оплатити навчання, гуртожиток, та вбрання гарне. Мріяла Олена бути юристом, а прийти на пару у курточці за шістсот гривень – ганьба.
Потім, я подарувала своїй Оленці машину, адже усі її однокурсники їздили до інституту на власних авто. Тоді мені довелось добрячий кредит узяти, бо за дві. три тисячі доларів машин підходящих не було, а їздити на авто яке було випущене пізніше 2010 Олена не хотіла.
Якось швидко донька і заміж вийшла і вже я мала і весілля оплатити, бо ж родичі нареченого багаті люди, а соромно було сказати, що я не маю тих 70 тисяч на те, аби вкласти свою частку за забаву.
Після весілля стало питання з житлом для молодих і знову я мусила брати кредити, бо ж квартиру узяли у новобудові і хорошу і простору, а як то має бути, що свати за все самі платитимуть? Олена в прийми не хотіла, а я ж своїй дитині завжди тільки кращого бажала.
От так воно 15 років і крутилось моє колесо заробітчанське: тільки я виплачу усі борги, та подумаю, що вже на горі і можу про себе згадати, як Олена мені дзвонить і знову треба євро на щось нагальне і життєво важливе.
А останні два роки я вдома не була. З тим кредитом за квартиру й досі не розрахувались, то я і роботу і підробіток брала, аби вже швидше про те забути і виплатити.
Але ж не з заліза я. Вирішила приїхати хоч на тиждень. Мені конче необхідно було повітря вдихнути рідного, обняти доню і маму, пригорнути вперше онука:
— Яке “додому”? – протягнула донька в трубку. – То ж на дорогу скільки піде? Ти чого, мамо? А за кредит ти забула? Може краще за ті кошти зайвий платіж внесемо, ні?
Але я поїхала. Набрала кульок, узяла привезених смаколиків, смішнячого одягу онуку, тарілочок, гойдалку і купу пляшечок і прямо з вокзалу до доньки.
— У мене аж всередині все підстрибує, як я на тебе погляну, мамо, – з неприхованою образою мовила мені донка після того, як вивільнилась з моїх обіймів, – Таке втнула. Боже, та я тут економлю як можу, ще стільки усього треба і дитині і мені і в дім, а ти приїхала так необдумано.
Я намагалась перевести все на жарт, хотіла поговорити, хотіла теплого сімейного вечора, але не вийшло. Донька сторонилась і все переводила тему на те, що я не далекоглядна, що я дбаю лиш про себе і що ті євро, що пішли на оплату дороги, мали б кращий застосунок у її руках.
Хоча, вечерею мене нагодували все ж. Ми разом пішли до магазину і там мені ледь зле не стало, бо ж я побачила, що саме моя дитина звикла купувати. Ми вийшли із чеком на чотири тисячі і то було лиш те, що вона на вечерю і сніданок придбала.
— Сьогодні святкуємо? – запитала я в надії, що все було придбане для того, аби мене вразити.
— А що маємо привід? – кинула Олена.
Та й мама мені додала теми для роздумів:
— Вона мені привезла чоботи, які їй не підійшли до шуби. Я хотіла було взути, але ж як глянула на лист де ціна вказана була, то зрозуміла, що їх лиш в рамку. Сорок тисяч. Доню! Чоботи за сорок тисяч? Запитала чи то жарт, а вона мені так звисока: “Не той статус, аби з ринку за дві тисячі носити. Можу собі дозволити”.
Я вдома другий тиждень уже і все не знаю, як бути далі. Один день збираюсь їхати, бо Олена телефонує і хлипає в трубку, що без моєї допомоги вона кредит не виплатить, а потім дивлюсь на ті чоботи і нікуди їхати не хочу, бо якщо вона собі може дозволи віддати бабці взуття за сорок тисяч і не згадати, то чого я маю життя класти на її житло.
Гірко, прикро і образливо. Де і що я зробила не так? А головне – як бути? Поїхати і виплатити квартиру ту, бо ж обіцяла, та й перед сватами сором. А чи забути, але навік зіпсувати стосунки з донькою. А онук? Чи й буду бачити його?
Головна картинка ілюстративна.
