Я сина сама ростила і не було так, що я над ним сюсюкала, бо що я його там виховувала – з року був у яслах, далі школа з подовженим днем, далі вже виріс до того, що сам ходив і приходив зі школи, готував собі їсти і мав себе чим зайняти. Добре, що не викликали мене часто в школу і так він її закінчив менше більше.
Вступив в училище на зварника і тепер працює на заводі.
Так, що я не з тих мам, які лізуть в життя сина, бо я свого життя не мала особистого, то чого я буду лізти в дитяче?
Як привів він Надію знайомитися, то прийняла це як факт і не думала чи вона мені подобається чи ні, бо ж не мені з нею жити. Діти пішли жити в гуртожиток, бо у мене хрущовка маленька, а там від заводу було житло і так потроху заробляли на своє власне.
Я онуків люблю і до них приходжу завжди з подарунком, на гостину не розраховую, бо не та Надія жінка. Хоч я й не часто з нею бувала, але за ці десять років з якихось фраз і розмов добре зрозуміла одне – вона за копійку ладна на все. Хоч Матвій і віддавав їй всю зарплату, але вона ще й мала талант десь все витратити та так, що ще й позичала в друзів до зарплати.
Сама вона ніде не працювала, а гляділа дітей.
І ось так ми жили, кожен сам за себе і до іншого в життя не ліз. Я звичайно мала гроші на екстрені випадки. Але виявилося, що ціни набагато перевищили мої заощадження і я все витратила. Не було навіть за що їсти купити, ви собі уявляєте?
Де я думала, що зі мною може таке статися, адже вважала, що десять тисяч гривень мають мені покрити всі витрати. Прийшлося мені попросити у сина.
– Матвійку, така справа, ти вибач, дитино, що прошу в тебе, бо я б ніколи в тебе не брала, але я геть вийшла з грошей. Ти б міг мені позичити дві тисячі? Бо мені ще ліки треба купити і на продукти?
– Добре, мамо, без питань, – відказав син.
Він мені дав п’ять тисяч того ж дня і ще й продукти купив.
– Ти кажи, якщо тобі треба щось, – каже мені, – бо я не завжди знаю, що там у тебе.
– Добре, сину.
А потім через два дні ще приніс п’ять тисяч і віддав мені.
– Мамо, повертати не треба. Ти головне одужуй.
Отака була розмова і я синові подякувала і Богу подякувала, що виросла з мого сина Людина. Але не довго я була щаслива, бо надвечір прийшов Матвій з сумкою до мене!
– Мамо, там Надія щось геть творить. Я думав, що посвариться та перестане, пішов пройтися, а вона мої речі виставила. Уявляєш?
Як я можу таке уявити? Що вона не розуміє, що й мені інколи потрібно буде допомогти, адже я не молодію.
Думаю, що це вже початок того, що мені потрібна допомога.
А далі вона й до суду подала, квартиру Матвій їм залишив, на яку стільки років працював, а вона ще приходить до нас та стає до сварки. Я вже не маю сили те все витримувати і не розумію, що взагалі діється.
Як так можна чинити?
Матвій дітей не покине, він їм платить і аліменти і ще й так дає гроші, а Надія собі на тому всьому сама в квартирі живе та тішиться, а ми тут тіснимося.
Син дуже сумний, бо яка би не була жінка, але ж рідна і діти. Чому все так сталося – я не розумію і не можу того собі пояснити. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
