fbpx
Історії з життя
Віктор закрутив роман з колегою і ця жінка вже не хотіла відступатися. Свекри порадилися, що молода лікарка ввійде в їхню родину краще, ніж я. Вони вирішили зі мною поговорити на рахунок онука

Родина Віктора завжди мене вважала бідною родичкою – ні батьками впливовими, ні грошима, ні красою не можу похвалитися, а в родину лікарів таки впхалася.

Думаю, що моя свекруха, Ліда Тарасівна, зробила б все можливе аби ми ніколи й не побралися, якби я була не при надії. Батько сімейства, Петро Миколайович, сказав, що свого онука має ростити в родині, а не десь в глухому селі.

Я намагалася бути всім корисною, догоджати і слова наперекір не казати. Знаєте, що так жити просто нестерпно, але я так любила Віктора, що була готова на все, лиш би бути поруч з ним.

Я вставала ні світ ні зоря аби зготувати свекру і чоловіку каву, сніданок і випрасувати всі речі і халати. Ліда Тарасівна тільки перевіряла якість моєї роботи і йшла в своїх справах.

Вони піклувалися про мене лиш в тому плані, що мій малюк мав добре харчуватися і отримувати всі необхідні мікроелементи і вітаміни. Вони ретельно мене водили до лікаря, щоб контролювати здоров’я дитини.

На моє щастя на світ з’явився хлопчик і це трішечки мене в очах родини обілило. Але зі мною ніхто ніколи не радився, моєї думки ніхто не питав і вважали, що я й так маю все, чого хотіла від життя.

Проте, щастя тривало не довго, якщо таке життя можна назвати щастям – Віктору почали подобатися то молоді медсестри, то студентки, то пацієнтки!

Спочатку він крився і ще робив вигляд, що цінує мене та сина. Думаю, що він більше боявся гніву батьків, ніж мого.

А потім закрутив роман з колегою і ця жінка вже не хотіла відступатися. Свекри порадилися, що молода лікарка ввійде в їхню родину краще, ніж я. Вони вирішили зі мною поговорити на рахунок онука:

– Хай він залишається з нами, що ти можеш йому дати сама? Нуль і ще менше? Ти ще можеш вийти заміж і мати дітей, а Євгенчик буде мати лікарське майбутнє і не пропаде з нами.

Я не знала, що казати і в кого питати поради. Мене просто посували за двері, щоб інша прийшла на моє місце. Але дитину я їм віддавати не планувала, адже це все, що у мене було – мій всесвіт.

Я зрозуміла, що вголос я цього казати не можу, а маю зробити все тихцем. В той же день наче пішла з дитиною гуляти, але пішла до своєї подруги і там заночувала.

Плану не було ніякого, лиш аби дитина була зі мною.

Не знаю чи мене шукали чи ні, але я переїхала до батьків в іншу область і вони сказали, що дадуть раду усьому.

Я потроху оговтувалася і прозрівала від того, що я собою являю. Коли посмакувала вперше маминим борщем, то довго плакала, бо я забула його смак, забула, як сама чудово його готую, забула, як що люблю взагалі. Я все своє життя кинула під ноги Віктору, а він просто переступив і пішов далі.

Відходила довго, а потім пішла працювати за професією в обласну лікарню. Оскільки я так сильно обпеклася, то зосередилася на роботі і вже через два роки була старшою медсестрою. Євген ходив в садочок, мама й тато мені допомагали. Я нарешті відчула, що таке щастя і душевний спокій.

Але одного разу я зустріла і Ліду Тарасівну, і Петра Миколайовича, і Віктора та його дружину.

Я не могла зняти маску, а ці люди сварилися між собою і не звертали ні на кого уваги. Вся справа в тому, що до нас попав на стіл пацієнт з трощі, я готувала всі матеріали для операції, лікарі бігали туди-сюди, всі рятували життя потерпілого.

Читайте також: – Та він твій тато!, – чому цією фразою я маю все виправдати і пробачити? Вибачте, але треба добре натрудитися аби оте «тато» заслужити. Він мені ніякий не батько і ніколи ним не був

Тільки, коли трійця моїх колишніх знайомих почали на весь голос сваритися в коридорі. Я зрозуміла, що той пацієнт – Віктор.

Виявилося, що все дуже серйозно і в кращому випадку йому світить візок, а в іншому – просто бути лежачим.

Його молода дружина сказала одразу, що не планує все своє молоде життя прикути до такого чоловіка, а батьки залишилися самі в коридорі.

Я не насмілювалася підійти.

Я теж не хотіла все життя доглядати чоловіка, який є батьком мого сина.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page