Вона говорила повільно і тихо ніби розтягуючи задоволення. На обличчі ніякого жалю, швидше відраза і радість від того, що позбулась таємниці яку мусила берегти стільки років. Я не розуміла, навіщо вона це робить і чому саме зараз, адже вона от-от відійде у вічність. Лиш остання фраза все поставила на свої місця.
Я виросла у великій родині. Нас було четверо я -найстарша серед усіх. Що пам’ятаю із дитинства7 Пелюшки, колиски, кашки і вічне прання пелюшок.
Мама моя у декрет не йшла, менших братиків і сестричок гляділа я. Інколи приїздили бабусі, але мені від того не було легше – навпаки. Коли мама на роботі, я все робила, як уміла, а от коли вони гостювали я була під постійним наглядом і контролем. Мене вчили, повчали і показували як треба робити насправді. Я не пригадую жодного доброго слова від старших у свою адресу.
Коли мої однолітки гуляли і грались, я мусила дивитись за братиками і сестрою. Найбільш лячно мені було, якщо вони не дай Боже шкоду робили. Тоді хоч у дім не заходь, адже винною все одно буду тільки я.
Але, як не дивно, я ніколи не відчувала себе обділеною, або інакшою у нашій родині. У мені було виховано розуміння того, що саме так і повинно бути. Слова “ти єдина помічниця у мами” глибоко сиділи у мене в голові.
Нині мені за п’ятдесят. У мене є син, який і сам уже батько. Я щасливо заміжня, з чоловіком ми трішки більше, як тридцять років разом. Ми не бідні, але й не багаті. Маємо свій хліб і до хліба. Озираючись, я розумію, що прожила дуже щасливе життя.
І ось, нещодавно, мені зателефонувала сестра і повідомила, що нашій мамі геть зле. Вона до 90 ходила своїми ногами, ще й нас усіх виховувала приїжджаючи на гостину. Вона як була замолоду начальницею, так і керувала хоча б дітьми, до старості.
А це занедужала. Спеціалісти сказали, що залишилось недовго і попередили про те, що якщо хочемо попрощатись. треба зробити це якнайшвидше.
Мама якось дуже змінилась і ніби як меншою утричі стала на фоні отих подушок і ліжка. Ми стояли довкола неї, намагались поводити себе як завжди, підтримували її, казали, що вона встане і одужає, але в усіх в очах стояли сльози.
А потім я почула те, що перевернуло усе моє життя із ніг на голову:
— Таню, -поволі сказала мені мама, – Відкладати далі сенсу не має, тому кажу тут і при всіх, хоча мої діти вже давно все знають. Ти не наша дитина. Колись, мені сказали, що я не матиму діток і тебе ми із татом узяли із сиротиньця. Не знаю чому, але після твоєї появи у домі у нас одразу з’явились власні дітки. Я хотіла повернути, але… твій тато, вірніше мій чоловік, відмовив. Та й допомагала ти за малими гарно. Ми тобі усе, що могли дали. Виростили, як свою, вивчили, навіть на квартиру додали грошей. Будь удячна за це. Тебе у свій заповіт я не вписала. Все залишаю своїм дітям.
Я стояла ніби водою злита. Навіщо? Навіщо вона все це говорила зараз? У голові була каша із думок почуттів, образи і сорому. Якось врапт я відчула себе у тій кімнаті зайвою. Усі мовчали і дивились на мене якось зверхньо. Вони всі знали, вони були готові і не бачили у тому нічого дивного чи неправильного.
Маму в останню путь я все ж провела. Гроші ми всі порівну вклали, хоча зі мною особливо ніхто не говорив тоді. Навіть племінники ніби як сторонились. Коли все скінчилось і з’явився горбочок під простеньким дерев’яним хрестом мій брат сказав мені:
— Тебе у заповіті немає. То не наша воля, а мамина. Май совість, Таню. Вони виростили тебе і виховали. Ким би ти була, якби не наші тато і мама. Ми тобі нічого не винні.
І знаєте, я тоді не стрималась. Надто це все було важко і не справедливо. Підняла голову, змахнула сльозу сказала, що може я там і не вписана, але на свою частку претендуватиму. Повідомила що оце одразу звідси поїду і зроблю усе як бути має. а не так як мама надумала.
Чоловік заспокоює, каже що нам ні та земля ні частка від дому не потрібні, адже маємо своє усе. А от я не збираюсь відступати.
Можливо, якби мама подала все це інакше, якби брати і сестри відносились би нормально, то я б поважала мамину волю. А так?
А так я їхня дитина, хочуть вони того чи ні.
І я маю право на спадок.
Ну хіба ж я не права? Ви б як вчинили на моєму місці?
Тетяна Ж.
23,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
