Історія мого сімейного життя починалася так само, як у більшості інших сімейних пар.
Молоденькою дівчиною по розподілу я потрапила в село. Пропрацювавши близько року, познайомилася з молодим хлопцем, який повернувся зі служби. Багато часу проводили разом. Він часто бував у мене на роботі. Ходили в клуб. Бували в різних сім’ях в гостях. Нас всі давно вже одружили.
Та й ми настільки звикли один до одного, що втратили обережність. Незабаром я залетіла. З весіллям відкладати не стали.
Так почалася наше сімейне життя. Я допомогла йому з працевлаштуванням. На «Швидку допомогу» був потрібний водій. А так як я працювала фельдшером, мені не було не важко все влаштувати. Працювати стали вдвох в одній сфері. Разом на роботу, разом з роботи.
Незабаром і синочок у нас знайшовся. Радості не було меж. Все в родині було добре, та складно. Але в один прекрасний момент, чоловік оголосив, що набридло жити на маленьку зарплату водія «Швидкої допомоги». Сказав, що є можливість влаштуватися водієм на автобус. Подумали і вирішили, що дійсно треба збільшувати сімейний бюджет. Я перечити тоді не стала.
Так пролетіли довгі роки. Син уже і відслужив. А чоловік все рідше став з’являтися вдома. Одна поїздка за одною. Я почала обурюватися:
— Хіба можна витримати таке навантаження? Куди начальство дивиться? Так і до непоправного недалеко – працюєш на межі сил!
Якби я тоді знала, що за моєю спиною мій чоловік вже давно зустрічається з іншою жінкою. Ця новина була для мене як грім серед ясного неба. Вона працювала на ринку – торгувала речами. Частенько їздила в обласний центр за покупками на його автобусі. Торгаші – народ сміливий, зухвалий, палець в рот не клади. Ось і попався мій чоловік на її гачок.
Через якийсь час зібрав свої речі і пішов до неї. Було прикро. Шукала привід побачитися і поговорити. Але все було марно. Прийняла рішення про розлучення. Прізвище залишила його.
Минуло п’ять років. Він живе в тій родині. А я залишилася одна. Щаслива, що поруч зі мною син, невістка і коханий внучок. Чоловік навіть з сином перестав спілкуватися, онука бачив всього один раз. Не розумію, як так можна? Життя ж ціле прожили разом.
Іноді на мене накочує смуток і туга. Роки вже немолоді, здоров’я підводить, а далі ж буде ще гірше … Все-таки старіти удвох не так гірко було б … Іноді думаю, може, він ще повернеться. Я, напевно, пробачила б і прийняла його. Але розумію, що цього не буде.
Ось як відпустити цю образу? Як змиритися зі своїм становищем?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
