– Світлано, допоможи, – прошепотіла одними губами.
Я була більше, ніж вражена, адже прожила я з нею десять років і скільки вона мені попсувала нервів своїм характером і своїми бздурами, а тепер просить у мене допомоги.
Я вийшла заміж за Василя в дев’ятнадцять років, за мірками села, то було нормою і пішла в невістки.
Свекруха сина свого любила понад усе, кожну копійку берегла, щоб відкласти на щось значуще і мене отак тримала в строгій економії.
Василь заробляв добрі гроші, бо працював на будовах, а згодом став бригадиром, проте, по мені цього видно не було. Не можна було найняти когось помогти нам з городами, бо Василь практично не працював по господарці, адже його не було місяцями. Так от, ми нікого не наймали, а все робили вручну і я дуже старалася вгодити їй, але марно.
Коли у мене з’явився син, то я якось різко порозумнішала, бо зрозуміла, що у дитини має бути здорова мама, а з такими роботами цього не буде. Свекруха як одягала хустку і цюні зранку, то так пізно ввечері і знімала.
Якщо чесно, то я й не знала скільки їй років, бо вона вічно ходила в хустці, обпечена сонцем і в старому одязі.
Я певна, що саме її тотальна економія і між нами з Василем пустила розбрат. Він був повністю на материній стороні, бо ж вона його виховала сама, а я хто така, навіть, якщо мати його сина?
Ми розійшлися і він дитині допомагав, але не було у свекрухи ніякого пориву прийти до нас, до дитини, чи дати щось дитині. ні, вона була за своїм парканом і її інший світ не обходив.
Я вдруге вийшла заміж і добре живу, вже мені сорок років, як і Василеві. Він не женився ще, бо біля матері ні одна жінка не може затриматися. А тут везе собі дружину додому, знайомити з матір’ю.
Новина на ціле село, бачимо ми, що жінка не наша, росла, ну точно буде підмога Петрівні.
Але там побули вони кілька годин і назад у місто. Всі дивувалися в чому річ, але ніхто нічого не знав, бо Петрівна говорити ні з ким ніколи й не ставала, їй навіть часу на балачки було шкода.
І ось вона у мене на порозі.
– Світлано, в невістки буде свято і син мене запросив, але вона мені в очі сказала, що таку в ресторан мене не пустять. Я ніколи не була в магазині… А ти як-не-як мені не чужа… Поможи мені…
Я втратила дар мови, оце невісточка нова молодець…
– Добре, я вам поможу, але знайте, що це коштує великих грошей, тому завтра ми до вас під’їдемо. Не забудьте щось для серця, бо буде сильно тьохкати, – наче у воду гляділа я.
Зробила я зі свекрухи квіточку, я вам кажу. І мені в душі щось ворухнулося, що ця жінка заради свого сина і того аби сподобатися невістці таки наважилася на такі грандіозні трати, бо для неї навіть п’ятдесят копійок гроші! А як не дають здачі, то вона таке влаштовує, що їй дають вже гривню, лиш би йшла геть. А тут кілька тисяч на одяг і перукарню…
Видно, свято пройшло добре, бо прийшла до мене з шоколадкою, такою тоненькою і чи не найдешевшою, проте, для неї це було великою витратою.
Знаєте, коли я жила з нею, то я не розуміла її, але тепер мені її шкода стало. Адже жінка все своє життя нічого не бачила, окрім важкої праці, економії і очікування крапельки щастя… Може, вона й стала трохи біднішою через витрати, але ж відчути себе жінкою, навіть в такому віці – хіба це не щастя?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
