Віра – моя давня подруга. Висока, статна, з пишним волоссям і виразними сірими очима, вона завжди заряджала ще й мене своїм оптимізмом. Тому дуже здивувалася, коли одного вечора побачила її на своєму порозі пригніченою. «Вибач, що втягую тебе у свою таємницю. На роздоріжжі я, не знаю, чи казати Миколі, як усе було насправді…» – почала Віра якось здаля, загадково. А потім
повільно, слово за словом, наче по слизьких сходинках, стала підходити до наболілого…
Так уже вийшло, що вона, юна, вродлива, вийшла заміж за розлученого чоловіка. Якби це сталося з кимось із її подруг, зізнається Віра, вона б неодмінно сказала: з добрими чоловіками – не розлучаються. Проте, закохавшись у Миколу, дівчина повірила, що він
сам залишив дружину, бо за вісім років їх спільного життя вона так і не народила йому дитину. «Розумієш, Вірусю, де немає дітей – там немає і сім’ї». «Я народжу тобі гарних діточок, Колюню», – горнулася до коханого щаслива Віра, пише “Наш День“.
Дівчина пішла за невістку. Нічого лукавити, свекруха прийняла її, наче рідну доньку. Вставала скоріше за молодят, щоб на сніданок почастувати їх чимось смачним і поживним. «Мене не було кому шанувати, то знаю, як це приємно, – пояснювала допитливим сусідам пані Слава. – Хай набирається сил невісточка, бо, як з’явиться дитя, – недосипати доведеться. Як згадаю, яким вередливим Миколка був…»
Минав рік за роком. Пані Славу усе більше тривожив тонкий стан невістки. Сам Господь знає, як їй хочеться мати онуків! Вирішила поговорити з Вірою і вже наступного дня обидві пішли у поліклініку.
Лікарка – однокласниця пані Слави, після огляду попросила Віру залишити кабінет. Це збентежило молоду жінку: вона повинна знати правду.
«Віра абсолютно здорова, Славо. Можливо, уся причина в Миколі? Адже і в першому шлюбі у нього теж не було дітей», – слова
лікарки прозвучали для Ярослави як вирок. Як же вона сама не здогадалася про це раніше? Розпачливо дивилася на однокласницю: що ж тепер буде? У коридорі її чекає Віра. Звичайно, вона хвилюється, і Ярославі так не хочеться вводити її в оману. Та й Миколі не може сказати правду.
Останнім часом він помітно змінився, посмутнів, став приходити напідпитку.
«Усе буде добре», – втішала Віру свекруха, ховаючи вологі очі, а сама стала мудрувати, як бути далі. Пропозиція, яку невдовзі почула від свекрухи, приголомшила молоду жінку. Та запропонувала таємно від Миколи повезти Віру на штучне заплiднення. Мовляв, знайома лікарка про все домовиться, а гроші дасть вона, Ярослава. Ніхто ніколи про це не дізнається. Багато жінок так вирішують проблему.
Свекруха говорила про те, що любитиме онука як рідного, допомагатиме Вірі з дитинкою. Що, врешті, треба рятувати Миколу, який, зневірившись, може спитися, а Вірі здавалося, що кожне слово свекрухи діймає її розпеченим залізом, ось-ось і вона закричить.
Усе змінило несподіване відрядження, у яке незабаром відправили Віру з їхньої фірми. Свіжий подих вітру, що проникав крізь шибку легківки, ніжна мелодія ліричної пісні теплом розливалися по тілу Віри. Вона уже не шкодувала, що поїхала у відрядження, адже напружена домашня атмосфера останнім часом вимотала кожну її клітинку.
За вікном пробігали дивовижні краєвиди, що тримали високе небо. Віра так замилувалася картинкою природи, що й не помітила, як Володимир, їх «фірмовий» водій, звернув на обочину, під лісок. І зупинив машину.
«Давай перепочинемо, Віро. Я зголоднів. Ти, мабуть, теж. Он які синці у тебе під очима», – чоловік ніжно глянув на Віру і дістав пакет. Володимир не раз пригощав колег чимось смачненьким. Відколи його дружину Ольгу рoзбив паралiч, став у домі не лише лікарем, а й кухарем.
Давно, ще у школі, Володя був закоханий у Віру, але та чомусь вибрала його друга Миколу. «Не ображайся, Віруню, що сказав тобі про синці. Насправді ти… дуже гарна», – Володимир, смикаючи білосніжні голівки ромашок, засоромившись, почервонів.
«Облиш, не обривай квіток. Вони ж не винні, вони, як діти», – сказала сумно Віра і вже за мить не зрозуміла сама, як це вона, завжди така недоступна і горда, враз упала на груди Володимира і розридалася. Із зелені лісу доносилася дивна симфонія пташиного співу, тендітні пелюстки ромашок лоскотали їх обличчя, а далеке синє небо стало свідком їх солодкого гріха.
Невдовзі Віра відчула зміни у своєму організмі. Купила в аптеці тести. Дві позитивні смужки стрілою пронизали її на- скрізь. Тепер, коли залишилося так мало часу до поїздки в одиніз лікувальних центрів столиці, вона раптом дізналася, що вагітна…
Здається, Віра мала б радіти від щастя, а вона не могла спати, їсти. Безнастанно думала, як тепер сказати про це свекрусі. Ідея визріла, мов гриб після дощу: купила на ринку комплект дитячого одягу. Навмисне поклала на столику в передпокої і стала водити очима за свекрухою. Здається, та помітила, почала оглядати. Віра завмерла.
«Ти таки наважилася? Так, Віронько? – голос свекрухи звучав святково. – Я така рада, така рада! Ось скоро поїдемо в ту київську клініку…»
«Я також рада, мамо. Особливо рада, що ваша лікарка помилилася щодо Миколи. Я вагітна від вашого сина».
…Чотирнадцять літ минуло відтоді, як на світ з’явився Андрійко. «Викапаний татусь, – не могла натішитись онуком бабуся Слава. – І носик кирпатий, такий, як у Колі. І оченята сині. А що вже збиточний! Мабуть, татові гени передалися!»
Якось, допомагаючи Вірі з малюком, пані Слава зізналася: «Знаєш, Віруню, тільки тепер, коли бачу в онукові маленького Колю, зрозуміла: дарма я наполягала на тому ЕКО. Насправді, ту дитину я б не змогла полюбити по-справжньому, так, як люблю Андрійка».
…Я бережу таємницю своєї подруги, ім’я якої змінила. Микола виявився чудовим батьком для Андрійка. І Віра більше не хоче сказати йому правду. Бо кому потрібна така правда, через яку йде шкереберть доля двох, чи навіть трьох, люблячих сердець?
На жаль, одного весняного ранку не стало бабусі Слави
Я не берусь судити Віру, бо ми лише грішні люди на цій землі. Головне – щиро покаятись. І милосердний Господь нам простить. Врешті, хіба Микола Андрійкові – не рідний? Недарма в народі кажуть: не ті батьки, які народили, а ті, які виховали…
Марія МАЛІЦЬКА.
