Я одружена з чоловіком двадцять років і найважчим в ньому вважаю людські слова. Таке враження, що люди з усіх сторін «бажаючи мені добра» тільки те й робили, що намагалися нас роз’єднати.
Мій Євген старший за мене на десять років і тоді, мені двадцятидворічній студентці, вважався просто чарівним принцом – біла машина і дорогі подарунки. Чом не мрія?
І тут як тут подруги зі своєю важливою думкою:
– Ой, він тебе покине, лиш ти йому дозволиш все.
– Ой, та чому тобі так пощастило, он який в тебе ніс, підборіддя, губи, очі…
– Так. може, й він зовсім не багач, бо ж як з тобою зустрічатися та такому успішному кавалеру?
– Може, ти його причарувала? До якої бабки ходила?
Далі підключилася й родина з ще кориснішими порадами:
– Багатий, вже кажи, що при надії, то й нам щось перепаде. Он треба дах перекрити, – казала мати.
– Ну… швидше на той світ піде і тобі все лишить, – говорив батько.
– Йди, йди, як ти не візьмеш, то я підберу – говорила сестра.
І серед цього виру думок я і він. Чи не обманює – думали ми обоє. Чи буде вірний – думали ми обоє. Чи буде в горі і радості – думали ми обоє.
Та й йому теж про мене говорили добре, що за гроші виходжу, а там і покину та майно відсуджу. Люди! Люди! Ми тоді послухали свого серця і одружилися. Весілля було пишним і дорогим на радість людям.
Почали ми жити і все наче у нас добре: я вже закінчила інститут і почала думати про дитину, та й Євген теж був за дітей. У нас з’явилася донечка Христинка і не було щасливіших батьків за нас.
Жили ми добре, але тут криза і так якось все навалилося, що чоловік спочатку втратив кафе, далі продав склади. Я бачила, що він дуже журиться, бо нема як на плаву триматися. Тоді я й продала квартиру, яку мені бабуся заповіла, а гроші віддала чоловікові. – Що ти натворила, – почала мама, – Як він тебе покине, то де ти жити будеш?
– Нерухомість – завжди плюс для жінки, її подушка безпеки, – казав тато, – Де онучка жити буде?
– Мені б гроші дала, – обурювалася сестра, – я тобі рідна і ми теж з чоловіком без роботи і дитина мала! Совісті геть нема! Та він того й не оцінить, трохи видряпається з боргів і молоду собі знайде!
Сумніви мене гризли від цих всіх слів, від думок не могла спати, бо не знала чи роблю дурницю чи рятую наше майбутнє.
Звичайно, що ці гроші хоч і допомогли протриматися, але кардинально нічого не змінили. Але чоловік зрозумів, що я не просто щось з боку, а його підтримка, його вірний соратник.
– Знаєш, Олю, – сказав мені він тоді, – Мене найвідданіші друзі покинули, а ти ні… Дякую, що ти в мене віриш.
Через три роки, коли справи вже були більш-менш, ми наважилися на другу дитину.
Зараз я не працюю за спеціальністю, а допомагаю чоловікові і повністю занурена вже в сімейний бізнес.
Діти виросли і так само нам допомагають.
Наша дружність зумовлена нашою Любов’ю один до одного і чесністю один з одним. Я знаю, що одне важливе рішення в моєму житті змінило все. Я вирішила довіряти чоловікові, який поруч зі мною. Я довіряю своїм дітям.
Не тому, що я така вся добренька і перекладаю на когось відповідальність. Просто в кожного з нас розуміння добра і зла, воно для нас спільне і ми його не переступимо.
Ще бажаю всім не слухати чужих порад, а слухати своє серце. Якщо щось шкрябає, щось муляє, насторожує, щось не так як ви хочете – з роками це лиш погіршиться і аж ніяк не зникне.
Фото Ярослава Романюка.
