– Що? Ще нема вечері? Ти чим там взагалі на кухні займаєшся? Я голодний!, – аж розчервонівся син.
– Знову як завжди?, – на кухню зайшов чоловік і почав демонстративно робити собі бутерброд, хоч вечеря мала бути готова через п’ять хвилин.
Вони просто поїли бутерброди, далі ще й рис з відбивними та салатом «Дністер», а потім без «дякую» вийшли з кухні, залишивши мені крихти, гору посуду і таке відчуття, наче я двійочниця.
Може, я те все не помічала через маму? Я дуже хотіла аби моя сім’я була така як наша, коли тато приходив з роботи, то його чекала мама зі смачною вечерею, вона щебетала і сміялася над його історіями з роботи, а він завжди з захватом їв те, що вона приготувала і завжди казав їй «Дякую».
Правда, мама ніде не працювала, бо тато був великим начальником і вона крутилася навколо нас, у нас завжди було чисто і смачно, і ніяких підвищених тонів.
Я вчилася вже в дев’яностих, але тоді все почало валитися і за їжу мені прийшлося продавати мамині дорогі речі, татові годинники і його бар, яким він так гордився. Мами й тата не стало раптово, в один день.
Людина до всього звикає і я звикла їсти мівіну та заробляти на себе, а тоді зустріла кохання – Мар’яна і була свято переконана в тому, що з ним у мене буде така родина, як у мами з татом.
Проте, важко приготувати ідеальну вечерю на сьому годину, коли ти на роботі до шостої і ще маєш забігти по дитину, а тоді в магазин, а потім хоча б десять хвилин посидіти, бо від утоми гудуть ноги.
Вечеря посувалася на восьму, а далі й на дев’яту і чоловік невдоволено бурчав:
– Ми скоро о десятій вечеряти будемо!
І так і було, не криюся, недільні вареники ми їли о десятій вечора.
Мар’яну не подобалися мої страви, не подобалося чекати, не подобалося дякувати, не подобалося їсти на кухні, а треба було нести їжу до екрану телевізора чи комп’ютера.
І його манеру висловлювати невдоволення скоро перейняли й діти і я нарешті почула, як до мене ставляться у родині. Я не мама і не дружина, а якесь непорозуміння, яке не може вчасно приготувати вечерю, вчасно відвести в садок, напекти кексів на ярмарок і здати гроші на штори.
Куди втікати зі своєї квартири, бо ми жили в квартирі моїх батьків, яку мені чудом вдалося зберегти.
Я вирішила діяти так само як вони, якщо я для них чужа, то й вони для мене теж, тому я маю думати лише про себе: зранку приготувала собі сніданок і пішла на роботу, пообідала в кафе і повечеряла теж з подругами, яких вже роки не бачила. Гаманець спорожнів, але не настільки аби зіпсувати мені настрій.
Додому я вернулася о десятій і побачила, що на кухні такий самий розгардіяш, але не стала прибирати, а переодяглася і пішла спати. Домашні переглянулися, але нічого мені не казали.
Про мене згадали тоді, коли треба було: заповнити холодильник, пояснити тему, випрати спортивний костюм на тренування і «взагалі стати нормальною».
Я тільки обернулася на другий бік і солодко захропіла.
На роботі взяла відпустку і поїхала в санаторій поправляти здоров’я, перед тим спорожнивши сховок чоловіка. а що? За всі ці роки не спромігся нікуди мене вивести, як окрім дачі своїх батьків, то маю право.
Вернулася я за два тижні, дім мене зустрів порядком і невдоволеним лицем свекрухи. Вона вирішила сказати свою цінну думку про мою поведінку, але через годину розмови полетіла спорожнювати сховок свого чоловіка.
Золота свекруха.
Тепер у всіх в моїй родині є обов’язки: чоловік ходить в магазин, діти роблять заготовки до вечері, а я готую. Кожен миє за собою тарілку і навчився користуватися йоржиком.
Чоловік почав цінувати після того, як його мама з ним поговорила. Комизився трохи, але таки пробачив мені, що замість нових коліс до машини має щасливу жінку. Тепер я теж усміхаюся, коли готую і чую вдячне «дякую, було дуже смачно!».
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
