Я бабусю втішала, що вона має таке здоров’я, що молодому заздрісно. Але та й далі говорила:
– Ой, дитино, тобі все смішки і смішки, а сороківка на носі. Ти добре думай аби тобі бог поміг, а сама також рухайся.
А я що? Я б рада, але ж нема нікого, що ми колись зналися – хто був і тоді завидним женихом, то й до тепер жонатий, бо жінка міцно в руках тримає. А хто й тоді був пустим, то й тепер ніхто брати не хоче.
Отак я й святкую свята, вдома, в любові та добрі, серед своїх рідних.
Проте, чи то цього року бабця усердніше била поклони, чи так голосно молилася, що Бог її почув, але сталося чудо.
Приїхала я додому на другий Святий Вечір і у нас є така традиція, що тільки дівчата ходять щедрувати.
Мама мене випихала святкувати, отак жартома, але бабуся не сприймає ніяких жартів, коли це стосується мене.
– Не ганьби мені дівку, – казала мамі, – Ще би в сестриці ходила, а то сама.
І отак ми собі жартуємо, як тоненький голосок під вікном почав виводити:
– «Ой, в ліску, ліску на жовтім піску. Хрестився Христос на Йордан. Росте деревце струнке високе. Хрестився Христос на Йордан…»
Баба одразу в вікно заглядати чия то дитина щедрує.
– То Стефчина онучка, – винесла вердикт.
Я чомусь вся спаленіла. Бо то ж донька Андрія…
Ох, пара з нас була знаменита – обоє високі, відмінники, танцювали вальс на останній шкільній лінійці. То моя бабуся аж плакала з замилування:
– Ото аби ви так на весіллі танцювали, – говорила мені.
Але не вийшло. Я не відкривала свої почуття, а він не робив ніяких кроків і отак ми розійшлися, ніколи й не сходившись.
Зайшла до хати дівчинка і давай вінчувати:
– …Хай вам меду буде бочка і хай заміж вийде дочка, – вінчувала вона серед іншого, а баба тицяла в мене ліктем.
Але я не чула, що говорила дитина, бо очей не зводила з її супроводу – Андрій стояв біля дитини та усміхався.
Бабця одразу заметушилася та давай його запрошувати до столу.
– Ходи, Андрійку, ходи, бо я тебе дуже люблю і хочу чути, як ти жиєш. Бо твоя мати нічого мені не розказує, ніби ти який шпійон.
Андрій зашарівся та став відмовлятися, б ж дитина дуже хотіла походити та пощедрувати, бо в місті такого нема.
– Ну дивися, аби ти мені завтра був тут, – наполягала бабуся.
Той погодився і пішов. Я слова не мовила і вся перетворилася в слух, навіть, коли він вийшов і в сусідській хаті залунало «Ой, в ліску, ліску на жовтім піску…».
А далі виявилося, що шпіонка таки моя бабця, а не Андрій. Десь по своїх каналах вона дізналася, що Андрій зі своєю жінкою розійшовся.
– Жінка сказала, що він без-пер-спек-тив-ний, – по складах вимовила бабця слово, – Сказала, що вона лікарка, а її чоловік вічно зашмарганий ходить і за копійки робить. Але я думаю, що вона собі знайшла любка і того так зробила. А Андрій випросив в неї аби дітям показати, як у на Коляда проходить. То ти вже, Маринцю, будь мені добра та постарайся, бо Бог привів його на наш поріг, але тобі в ліжко пхати встидається!
– Бабо!, – вигукнула я паленіючи.
– Не бабкай! Знаю я все!
Андрій прийшов, як і обіцяв бабусі, бо вона має такий характер, що сама б й привела. Далі нас залишили самих і ми отак розговорилися та назгадувалися.
Звичайно, бабуся думала, що на наступну неділю ми вже подамо до священника «заповідь», але ми й далі тягнули час, пізнаючи один одного, гуляючи та переписуючись.
Він був той самий, а я знову була такою ж закоханою і сором’язливою, хоч вже давно не дівчинка.
Ми таки подали на «заповідь», але недавно. Бабуся неймовірно рада і тепер голосно, аби ми чули. Молиться:
– Господи, дай дочекатися правнука. Змилосердися наді мною, Боже, дай мені подивитися на нього та потримати на руках. Дай мені дочекати від нині і до того дня.
Фото Ярослава Романюка.
