А роки летіли і вже скоро почав з’являтися голосок в голові: «Досить чекати, бери будь-яку жінку аби мати з ким старість зустріти».
Про це вголос говорила і моя мама, і мій тато:
– Михайле, роки летять, а після сорока, то вони взагалі миготять перед очима. Доки ти будеш чекати? Бери яку-небудь жінку і живи нарешті. Ми онуків хочемо!
Я не хотів яку-небудь.
Але ж і я не красень, і не багач – я це добре розумів. Тому й посватався до Зоряни, жінки, яку я знав змалку і яка мені просто подобалася колись.
Ще раз скажу, що ніяких романтичних поривів у мене до неї не було, просто такий розрахунок, що вона в скруті і я не молодію, то можна разом якось жити.
Зоряна погодилася, певно з тих самих міркувань, що діти ростуть і треба чоловіка аби міг їх забезпечити.
Отак ми й почали жити разом.
Але скажу так, що Зоряна виявилася не лише доброю господинею, але й дуже мудрою жінкою. Вона ні разу не дозволила собі якісь неприємні вислови в мою сторону, як то буває між чоловіком і жінкою, коли вони сваряться. Ми взагалі не сварилися.
Я вважав це за якесь Боже чудо, що моя дружина не уподібнюється до таких сварливих жінок, які є для мене просто відразливими.
Скоро у нас з’явився на світ наш спільний син і я одразу відчув і радість, і полегкість, бо рідна дитина, то таки рідна дитина.
До Зоряниних дітей я намагався ставитися без надмірної суворості, вони мені подобалися, кожен зі своїм характером, але з добротою в серці.
Отак ми й жили, дружно, з повагою та розумінням.
Не скажу, що я своїй жінці клявся в коханні, не було такого, не пам’ятаю чи й говорив такі слова…
Тепер кажу, але вже нема кому.
Захворіла моя Зоряна тяжко і нічого не могло допомогти. Лікарі гаяли ті дорогоцінні дні, які б в іншому випадку мали б дати шанс на одужання.
Де ми лише не були, яких лікарів і цілителів не обходили, але дарма.
Зоряна йшла на всі наші затії, бо страшенно хотіла дочекатися, що одружить нашого сина, оскільки попередні діти вже були одружені.
– Ще хочу бачити, Михайле, чи буде мати добру жінку наш Богданчик, дуже хочу…
– Буде добра, побачиш, – казав я їй, але ми обоє вже не вірили в ці слова.
Тепер я ходжу до жінки на могилу і розказую їй, як же мені її не вистачає. Всього, розумієте? навіть того, як вона на кухні вічно щось метушилася, голосу не стає… Здається, що зараз відкриються двері і вона покличе мене обідати.
– Михайле , ходи все готове.
Я тепер сам. Діти хоч і приїжджають, але дуже рідко, а Богдан більше має гульки на думці, ніж розмови з батьком.
Тепер я йому кажу, що треба вчасно говорити жінці, що ти її любиш, що цінуєш і поважаєш.
– Треба було мені твоїй мамі все це казати, а я не вмів та й соромився. Думав, що вона й так знає. А тепер що? Кому мені це все говорити?
В середині у мене така пустка, ніби хтось відірвав все тепле і живе, ніби душі вже нема і лиш тіло отак ходить та совається, бо їсть.
Священник каже, що треба молитися і я молюся за Зоряну і говорю з нею, дуже хочу аби вона там знала, що була і є мені дорогою, найближчою людиною. Що мені так шкода, що не змогли ми всі продовжити її дні.
Хоч би ще один день поруч з нею, я б віддав все, що маю.
Я зараз самотній, якраз маю те, чого так колись хотів уникнути – безкінечно довгих вечорів і пустої роботи. Маю кота, з яким часто говорю, єдина моя розрада.
Не треба було мені життя відкладати, не треба було мовчати та чекати. Не зогледівся. А життя вже й нема.
Фото Ярослава Романюка