Для щастя в нас було все: любов, взаєморозуміння, двійко дітей, власна затишна оселя. Але одного дня ти вразив мене зізнанням.
Сказав, що покохав іншу жінку. І не хочеш цього приховувати.
Я не вірила почутим словам. Потім думала, що це тимчасове захоплення. Благала тебе одуматися і не руйнувати сім’ю необдуманим рішенням. Просила не сиротити дітей, бо вони понад усе любили свого рідненького татка.
Але ти зник з нашого життя. А перед тим зібрав свої речі, поділив спільно нажите майно.
Я довго не вірила, що ти в одну мить зможеш відректися синів. І забути нас. Забути десять років подружнього щастя. Була впевнена: мине час — і ти пошкодуєш про свою помилку. Попросиш пробачення.
Проте ти й досі живеш із тією жінкою, яка не побоялася зруйнувати чужу родину. Виховуєш її дітей і забуваєш про власних. А вони так чекають на твій дзвінок. Хочуть, щоб батько поцікавився їхніми успіхами, розпитав про проблеми та мрії. Мені важко дивитися на синів, коли вони згадують своє безтурботне минуле. І коли плачуть через те, що сусідські діти гуляють з батьками.
Тільки тобі, мабуть, не важко, що зрадив найрідніших людей.
