Я повернулась додому випадково – ключі забула. Ще з веранди почула якийсь галас, а коли зрозуміла, що саме відбувається прожогом у хату залетіла. Мабуть, саме тієї миті я зрозуміла, що потрібно щось робити і вирішувати швидко.
Коли я з чоловіком розлучилась то не мала особливого вибору – повернулась таки в село до мами. Хатина у нас була старенька але мама на те не зважала. У нас ніколи не було багато фінансів. Побілено, от і добре. З вікон не дме? Прекрасно.
Однак, коли я з двома дітками до мами перебралась, стало зрозуміло, що потрібні зручності і ремонт. Стара проводка не витримувала навантаження, а підлога буквально сипалась під ногами. Сіли, подумали. Виходу іншого не було, треба було мені їхати на заробітки. Хоча б із ремонтом питання закрити.
Так і зробили. Три місяці я була в Польщі. Передавала мамі гроші і вона вдже найнявши місцевих майстрів робила з нашої хатини лялечку. Нічого особливого: вбиральня, нова підлога, стеля, шпалери. Грошей пішло дуже багато, але хоча б елементарні зручності з’явились.
Я знайшла роботу у містечку поруч. Треба було їздити на авто, тож старенький татів Жигуль відкрив у собі друге дихання. Так, на ремонт того “коня” йшло більше ніж він вартував, але поки інших варіантів не було. Так і жили ми собі учотирьох.
Знаєте, я заспокоїлась якось. Думалось, що так ми собі з мамою вік і звікуємо. Тиша, спокій, розмірене життя. Новий тин поставили, зібрали гроші і перекрили хату, утеплили. За сім років, що ми собі от так жили ні ати, ні подвір’я не впізнати було.
Аж тут із Австрії повернулась моя сестра молодша. Діана ще у вісімнадцять років заміж вийшла за місцевого хлопця Атрема. Пожили вони трішки в Україні і поїхали за кордон на заробітки. Все у них там ніби, як склалось, мали вже двох діток, аж тут на тобі: розлучились.
Діана приїхала зі своїми дітьми до мами. звісно ж інших варіантів у неї не було, як і в мене свого часу. Я її прийняла з відкритою душею, сама таке пережила, підтримувала з усіх сил.
Зміни у маминій поведінці я помітила не одразу. Можливо, навіть уявити чи подумати про таке не могла, адже ж це рідна мама, що може бути не так?
Однак, з кожним новим днем я відчувала якусь таку чи то неприязнь, чи то образу з її сторони на мене. Мама старалась якось виділити сестру, у кожному її слові вона була краща, а мої племінники ставились у приклад моїм дітям.
— Марічко, – каже мама до моєї донки першокласниці, – Дивись на свого братика двоюрідного: йому лиш п’ять, а вже двома мовами вільно розмовляє. А ще й Української слова не всі правильно вимовляєш. Вчися, дитино, бо не буде толку.
І так в усьму і скрізь. Моя сестра краща, діти спритніші і розумніші. Я віджартовувалась, але всередині наростав негатив. Все ж так бути не повинно.
А одного дня я ключі від магазину забула і вже від авто додому поверталась. Заскочила на веранду, узяла пропажу, аж чую що у домі галас – моя мама розмовляла з моєю донькою старшою:
— Чого ти береш без дозволу хліб? Чи не господиня у домі? Одна ходить тут хазяйнує ніби в себе вдома і ти туди ж? А чи не забагато хазяйок на одну кухню?
Я миттю влетіла в дім. Мама розгубилась, ніяк вона мене побачити не очікувала. на столі лежав буханець хліба, що я вчора ввечері принесла. Там вистачило б на всіх, адже я беру три буханки, так щоб ще й зайвий був.
Не знаю що то таке було. У вухах і досі мамині слова стоять.
Я їй заважаю? Ми їй заважаємо?
Але ж це саме я привела і дім і двір у порядок, досі кредит виплачую за новий диван на якому вона ж спить.
І що мені тепер робити, голова обертом.
Ніби, як найрідніші люди, а шматок хліба став причиною такої сцени.
07,9,2023
Головна картинка ілюстративна.
