Книги стоять в порядку зменшення розміру. Різнобарвні свічки на поличках поєднуються з малюнком на шторах. Цукерки в вазочці під колір шпалер. Шарманнн.
– Вибач, я не встигла прибрати, – сказала подруга і поправила декоративну подушку, що несиметрично лежала подушку на модному дивані.
«Знущається, чи що? – подумала я. – кокетує? »
– Нічого, як-небудь витримаю, – підіграла я.
Я сама жодного дня не жила в такому порядку і, мабуть, не буду. Мій будинок – це обитель хаосу: всі кудись біжать, щось кидають, забувають чашки з недопитим чаєм, дві купки шкарпеток лякливо визирають з-під ліжка, по підлозі в красивому безладді розкидані ляльки – Катю, прибери!!! – і підручники сина – ти уроки зробив? – і хто-небудь, зніміть вже білизну з сушарки, ви ж бачите, мені ніколи, я прибираю за кішкою, яку знудило шерстю на диван.
Йдучи в гості, я упустила вішалку для верхнього одягу, на яку навішали цілу гору одягу, причому не обов’язково верхнього.
«Зі мною щось не так, – думала я, насолоджуючись чужим затишком. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, як на листівці…».
Я ніколи так не зможу.
На наступний день вранці я посварилася з донькою. Їй два роки, а це вік протесту.
В садку планувалося урочисте фотографування, потрібно ошатно одягнутися. Моя нехочуха відкидала одну сукню за іншою, вимагала улюблену «спідничку», яку я вчора кинула в прання, коли донька заляпана її супом.
Я пояснювала, благала, переконувала. В результаті психанула, дістала з прання спідничку, на якій суп підсох і став непомітний, чим негайно ощасливила дочку. Та весело і покірно одяглася і, щаслива, вирушила в садок.
Гарну сукню я взяла з собою в пакеті, на випадок, якщо передумає.
В садку в районі шафок клубочилися батьки і діти. Дівчатка-принцеси, з бантами і шпильками, в шикарних бальних сукнях пхикали тому, що «мама взяла не ті туфельки» або «мені жарко».
Моя ганяла в суповий спідниці і реготала над іграшковим їжаком.
Мами обговорювали, чи варто прасувати трусики і маєчки. Більшість схилялися, що варто, тому що «тканина після прасування стає м’якшою», і взагалі «я кожен день прасую».
Я тихо сповзала від сорому під лавку. Я ніколи в житті не прасувала жодних трусяшок, ні своїх, ні чужих, а головний критерій при виборі одягу – зручно і не мнеться.
Одна мама прямо в роздягальні відпарюєте доньці… бант.
«Зі мною щось не так, – думала я, дивлячись на ідеальні суконьки дівчаток. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, прасують кожен день».
Я ніколи так не зможу.
Я поцілувала дочку у макушку. Вона пахла копченостями. Суп був гороховий.
– Кать, давай сукню одягнемо? Красиву! Га?
– Нііі, не хочу! – затялася моя принцеса.
Я не стала наполягати. Я хочу, щоб на фотографії вона була в чудовому настрої, як зараз. А не красива, але заплакана. Через багато років я буду дивитися на цю фотографію і радіти її солодкій кокетливій усмішці і блискучим очкам, а спідничку навіть не помічу і про суп забуду.
По дорозі на роботу я заїхала зробити мейк до Юляші. Юляші, на хвилиночку, під п’ятдесят, але виглядає вона на 25. Тому Юляша, а не Юлія Михайлівна.
Коли я її бачу, я питаю:
– Ти в холодильнику спиш, Юляшко? Або молодильні яблука жереш? Чи у тебе є портрет Доріана Грея, який за тебе старіє?
Тому що це неможливо – так виглядати у пів століття.
– Це ботокс, дитинко. Гімнастика для обличчя. Косметологія. Тобі, до речі, теж пора. Он мімічні вже розперезалися, – каже Юляша і схиляється до мене близько-близько, мастить тоналку на мої прищики.
«Зі мною щось не так, – думаю я, дивлячись на її ідеальну шкіру. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, завжди молоді і свіжі…».
Я ніколи так не зможу.
Потім, вже напомаджена, я побігла на роботу. Точніше, на зустріч з читачами. Нещодавно вийшла моя друга книга, і тепер я проводжу зустрічі з тими, хто мене читає, жартую зі сцени і завжди з недовірливим захопленням роздаю автографи: «Вам справді сподобалося?».
Я роблю те, що мені подобається, а мені за це ще й дякують, ну щастя же!
Після заходу я прийшла в гардероб і присіла за стійку, перезулася з туфель в чоботи. Вийшло, ніби я сховалася.
До стійки підійшли дві панянки. Вони натхненно базікали, і я не відразу зрозуміла, що мова про мене.
– Я коли на таких людей дивлюся, мені здається, що зі мною щось не так, – сказала одна.
– Ага, і я, – підтримує інша. – Я б вийшла і Богу душу віддала там, на цій сцені. А вона жартує, регоче, ніби не перед залом, а вдома. Дивлюся на неї і думаю: «Це якісь суперлюди. Я ніколи так не зможу! »
Я виринула з-за стійки з криком «Зможете!», вдарилася коліном і налякала дівчат. Дивом не зламала стійку.
– Зможете! Зможете! Зможете!!! – закричала я, потираючи забите коліно. – Але є одне «якщо».
– Яке? – посміхнулися дівчатка.
– Якщо захочете!!!
Моя подруга Таня – дизайнер, і її будинок – це її візитка. Створення цієї візитки забирає весь її час, сили і талант, тому що її робота – це її покликання.
Залишається тільки на фітнес, тому що такому будинку треба відповідати. На інше не залишається, але Таня рада, що кожен день може повністю присвячувати улюбленій роботі, що її цінують клієнти, що у неї багато проектів.
Це її вибір, і він робить її щасливою.
А у тих мам з роздягальні покликання – бути мамами. Жити інтересами і потребами своїх дітей. Вони так швидко ростуть, ці діти, і скоро зовсім дорослі доньки і сини підуть на побачення, тому ці мами ловлять момент і кайфують від можливості прасувати суконьки і трусяшки своїм дітям, які, звичайно, цього не запам’ятають.
Зате мами запам’ятають. Запам’ятають цей солодкий період як найбільш зворушливий, коли у них було так багато можливостей бути поруч з дітьми, відчувати себе мамами, потрібними, хорошими, ідеальними.
Найкращими.
Це їх вибір, і він робить їх щасливими.
Я пишу тексти. І це моє покликання. Я вибираю саме цю діяльність, тому що я егоїстка і хочу бути щасливою.
Тому що в цей момент я не просто щаслива, я вчу цьому навику своїх дітей. Передаю їм ці флюїди – внутрішнього тріумфу. Хоч і роблю це в домашньому безладі, в халаті і з зморшками, розсипаними по обличчю.
Ми всі егоїсти. Ми робимо те, що робить нас щасливими, інтуїтивно вибираючи це з мільйона інших справ… І це прекрасно.
Це означає, що з усіма все так!
З усіма все нормально!
Просто хтось сьогодні в непрасованих трусятах.
Автор – Oльга Cавельєва.
Фото ілюстративне.
