Я аж руками сплеснула, бо й забути забула про ті часи, коли у мене було що роздавати гостям, але ж тепер інші часи, то чого я зараз маю щось їй давати?
Зізнаюся, що я не люблю приймати гостей, бо завжди треба було готувати всього і багато, адже головне була кількість на столі, а те чи гості їли чи ні – то вже питання окреме, бо їм давалося в пакет те, що вони з собою брали. Дехто брав лиш солодке, хтось просив дати з собою ковбасу чи рибу. Я радо роздавала, бо з’їсти ми самі не моли з чоловіком, а тоді чомусь про заморожування продуктів ніхто й не здогадувався. Та й не заморозиш ти все, ще м’ясне чи рибу – куди не йшло, але салати?
Пригадаю, як ті столи ломилися, а чоловік мені потім пригадував, що пішло купа грошей і він працює на одні гості.
Я розуміла все, але ж тільки його родина любила отак приїхати на гостину, а не моя.
– Це твої їздять, а не мої!
– А ти не запрошуй!, – казав мені чоловік.
– Та я не запрошую, а вони самі кажуть, що приїдуть, бо у тебе день народження!
Справді, вони були люди прості і їхали без запрошення, адже день народження – велике свято.
І отак я всіх пригощала та обдаровувала.
Йшов час і наша родина потроху збільшувалася і вже у нас двоє хлопчиків з відмінним апетитом. Тому подарунки на дорогу для рідних дуже скоротилися і від того вони й перестали до нас часто приходити. Бо бували по разу у місяць. А це я вам скажу, таки копієчка.
Знаєте, коли ти приходиш на гостину і даруєш сто гривень, їси і п’єш, а потім ще й береш з собою зі столу – то дуже гарні такі гості. Але ж як рідні відмовиш, то ж рідні.
Не знаю, як хто, але у мене стійке розуміння, що все дорожчає в рази швидше, ніж росте зарплата. Те, що я колись купувала за одну ціну, то тепер в два-три рази дорожче.
Відповідно, я вже в такий мінус з гостинами влітаю, що мені вже й тих гостей не хочеться.
Наче чоловікові брати і сестри з тим змирилися, що я вже нічого не даю з собою, а от тітки та мама – ніяк.
Почали про мене розпускати, що вони з дорогими подарунками та торбами приходять, а я не маю чим їм віддячити.
Сидять і всю гостину жаліються на ціни та асортимент в магазинах, на малу пенсію, на високі ціни за газ і електроенергію, а потім дивляться мені щиро в очі і вимагають подарунка, бо мене всі вище перечислені чинники ніяк не стосуються.
І ось тепер, на дні народження сина, свекруха вже дуже хвалила мій рецепт шуби, питала, де я купувала оселедець, бо видно, що свіжий. І так поглядала чи ніхто не бере салат, аж тепер я зрозуміла, що вона хотіла в’язати його з собою.
І коли вона мені сказала за пакунок просто в очі, то я вже не витримала.
– Мамо, шуба то вже не так коштує багато аби за неї стояти в дверях. Як не маєте грошей, то ось вам ваші гроші і йдіть з Богом!
Може, то було різко, але я вже не витримую. Так, це старі уявлення про пошану до гостя, але в наш час кожен за себе і досить вже тих гостин, де я маю жити на кухні, бо має бути мінімум десять страв. Як мені це пояснити свекрам, щоб не було подібного ще раз?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
