Моя свекруха думає, що вміє готувати, а такі закрутки робить, що всі у неї рецепт питають. Я в цьому дуже сильно сумніваюся, бо таке з’їсти, то пряма дорога вперед ногами.
Слава Богу, що ми живемо далеко і вона не так часто до нас приїздить, але як вже приїде, то як сніг на голову і з такими сумками, що ще треба силачів пошукати аби їх підняти. Але головне питання – навіщо?
– Та ти минулого разу мариновані огірки в магазині брала, я як на чек подивилася, то мало не впала. Та за такі гроші я тобі десять банок можу продати. А ти за якісь манюсінькі скільки грошви відвалила!
– Я їх купила лише тому, що ви захотіли зробити олів’є з огірками, а ми мариноване не їмо.
– Як це не їсте? А ти знаєш, скільки всіляких хімікатів в отих твоїх «свіжих» овочах? А у мене все з грядки. Все натуральне та корисне. Що ти в тому розумієшся?
Я тільки мовчу, бо їй щось пояснювати, то просто нема сил. Але ж вона жінка зовсім ще молода, бо шістдесят років, то не є вік… Але таке враження, що вона вилізла з минулого століття.
Ми були у неї і я бачила ті екологічно чисті продукти і такі самі екологічно чисті банки з екологічно чистою пліснявою.
– А що тут такого? Ложкою верх зняв і їсти можна, – вона не лише казала, але й демонструвала як це робиться.
Звичайно, що я такий салат до картоплі їсти не буду. Мені моє життя дорожче.
– Ой, яка ти ніжна, – казала вона з туалету.
А деякі банки з її колекції мають трохи менше років, ніж їй, бо кришки вже розсипаються.
– Та ти подивися на колір, там все добре, – при цьому запевняє вона.
Закриє як-небудь, а потім ображається, що я те їсти не хочу.
– Ну плаває в соку грибок… і що? Процідила і п’єш, можеш води перекип’яченої додати, то й на довше стане.
Мене від такої думки просто в піт кидає. Я лише мовчу, бо переконати її я не можу. Як її власні очі переконати не можуть, то я з цим теж не впораюся.
Минулого разу вона те все нам привезла.
– Ось, купу грошей вам зекономила на продуктах. Ти носом не крути, – каже мені, – Івасик це все моє любить. Не все вам всілякі люксуси виїдати.
Вибачте, про яку економію мова, коли за таксі туди й назад на вокзал прийшлося платити подвійну ціну за багаж. Плюс Іван дав матері гроші за закрутки. Звичайно, я розумію, що матері треба допомагати грошима і не маю нічого проти цього. Але не слід тоді говорити про якусь економію. На ці гроші ми могли накупити тих продуктів, які ми любимо.
Тим більше, що ми так не харчуємося і в Івана немає звички пити розсіл з огірків чи помідорів, нема бажання наїстися салату з кабачків… Ми не їмо таке, а все стараємося свіже їсти. Та й як їсти такий кисляк?
Хто моїй свекрусі сказав, що вона смачно готує? Мені, чесно, здається, що вона дуже добре знає, які на смак її салати, тому вона й роздає всім аби самий не їсти.
А так нема в коморі, то значить, салат вдався і треба на наступний рік знову робити.
У нас немає комори, тому ми тримаємо як не в холодильнику, то на балконі банки, звісно, що вони лиш займають місце і викинути їх рука не піднімається.
Я довго не хотіла виглядати в очах Івана невдячною невісткою, але потім не витримала і в один момент все повикидала.
Найсмішніше, що він нічого не помітив, бо мені нічого не говорив.
Ці так само викину або складу біля смітника. Думаю, мене зрозуміють такі ж невістки.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
